Ты заходи, если что...
В позарошлом посту неожиданно для себя зацепил тему украинской народно-фолькльорной нечисти)))
По этому поводу просто невозможно не упомянуть такого автора, как Василий Королив-Старый (1879 - 1943)
Под катом - два его, пожалуй, самых известных произведения. Сори, не по-русски))
"Хуха-Моховинка" (19 кб)
Вона була останньою.
Народилася не ранньою весною, як всi її сестри та брати. Було тодi вже тепле,
ясне, веселе лiто. Тим-то вона була найменшою в родинi, "мiзинчиком". Її дуже
жалiли й любили, але ж любили не тiльки за те, що була вона манiсiнька, як
кошенятко. Була вона добра, лагiдна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А
граючись з iншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її
кликали. I нiколи нiхто не бачив, щоб вона колись гнiвалась, чи була
роздратованою, або ж мала якiсь примхи.
Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, лiпша, як всi iншi Хухи в тому
лiсi.
Звали її Моховинка.
Ми, люди, всiх Хух звемо просто Хухами, так само, як i вони кажуть на всiх нас
просто "Люди". А тим часом Хухи бувають рiзнi. Тi, що живуть у лiсi, звуться
лiсовими; тi, що по проваллях та скелях, - печерницями; що понад рiчками та
озерами, - очеретянками; тi, що у високiй травi та бур'янах, - бур'янками.
Бувають ще: степовички, байрачнi, леваднi. Тiльки немає болотянок, бо всi Хухи,
як котики, не люблять вогкого.
Моховинка була зроду лiсовою Хухою, й не тiльки лiсовою, а ще й боровинкою, бо
народилась вона у густому-густому старому бору, де споконвiку жив увесь її
славний рiд. Вiдомо ж бо, що Хухи з роду в рiд живуть по одних i тих самих
мiсцях. Переселяються ж тодi, коли щось зруйнує милу їм їхню батькiвщину.
А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гiрко плачуть. Правда, люди здебiльшого того
плачу не розумiють, думають, що то стогне вiтер, чи скриплять дерева в лiсi, або
пищать мишi в полi. Бо ж люди дуже рiдко помiчають та розумiють чужi сльози...
Однак тому великому бору, в якiм жила Моховинка, нiчого не загрожувало. Лiсник
доглядав, щоб нiхто не кинув сiрничка, хлопцi глибоко всередину ходити боялися,
рубали ж лiс тiльки невеличкими частками, й вiн швидко виростав знову...
В тiм бору, мiж корiнням великої сосни, зробила на осiнь Моховинка собi хатку.
Заблудити вона не могла нiколи, бо ту сосну легко пiзнати: на прикорнi вона
дiлиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всi дiрки сосновими
галузками, а щiлини й зокола, й зсередини - м'яким зеленим мохом.
Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком,
вкривала все її тiльце. Сама тiльки мордочка була голенька й нагадувала садову
жовто-фiолетову квiточку - "братки". Та були ще в неї голенькi зiсподу, рожевi
лапки.
Як i всi iншi Хухи, Моховинка так само мала мiнливу вовночку, яка враз сама
собою робилася того кольору, що й тi речi, бiля яких бувають Хухи. Моховиночка
найчастiш була зеленою, бо рiдко вiдбiгала вiд своєї зеленої хатки. Але ж, коли
вона бiгала по соснових старих глицях, що лежали на землi, то ставала такою ж
рудувато-червоною, як вони. Бiля потоку була вона блакитною, як вода; на пiску -
жовтою, як пiсок; мiж кущами шипшини - рожевою; на вереску - фiолетовою, на
снiгу ставала бiлою.
Через те люди так рiдко й помiчають Хух. Хоча ж i те треба казати, що люди
взагалi дуже неуважнi: вони мало дечого помiчають навколо себе. До того ж далеко-далеко
не кожний може побачити Хуху...
Одного дня Моховинка прокинулася спозаранку: ще й не свiтало. Прокинулася, бо їй
стало холодно. Вона виглянула вiконцем й побачила, що по лiсу на глицях й на
деревах лежить якась срiбна пелена. Спочатку вона помислила, що то була iмла,
але ж коли придивилась краще, то помiтила, що те було не подiбне нi на iмлу, нi
на важкий туман, що часом котив бором. А був то перший снiг, бо вже зачинався
пiдзимок.
Щоби не змерзнути, Моховинка витягла зi своїх зимових запасiв сухого моху й
затулила щiльненько вхiд у хатку. Потiм знову скрутилася клубочком та й заснула.
Але недовго вона спала. Збудив її якийсь страшний звук. Почула вона, неначе
хтось мiцно гупнув бiля неї, аж у вухах задзвонило. Сама ж вона так пiдплигувала
на своєму лiжку, аж її нiжки вгрузли в мох, а манiсiнька подушечка з м'якенької
кульбаби покотилася на долiвку. Тої ж хвилини щось гупнуло знову, ще дужче, Хуха
прожогом вiдчинила вiконце й побачила чоловiка.
То був дiд у великих повстяниках, що майже цiлком застували їй дивитися. Вiн
вихнувся, щось блиснуло в повiтрi й те блискуче вдарило по соснi. Знову аж луна
пiшла вiд того дзвiнкого удару, а її сосна жалiбно застогнала.
Перелякана Моховинка притьмом плигнула до дверей й мiж дiдовими ногами
проскочила надвiр. Навколо стояло вже чимало iнших Хух й сумно дивилися, як дiд
рубав сосну. Їм було боляче слухати, як плаче та красна, троїста сосна. Але ж що
вони такi манесенькi, що могли зробити? Як могли їй допомогти?
Тiльки ж один старий, мудрий i досвiдчений Хо-Суковик надумався.
- По тому, як той дiд поспiшає та оглядається, - промовив Суковик, - я бачу, що
вiн робить це не по правдi! А бiжiть, лишень, дiти, до лiсника, пищiть,
шкрябайте йому у вiконце, аж поки вiн не прокинеться. Забiжiть котрийсь по
дорозi до Лiсовика, скажiть i йому: вiн щось вигадає...
Хухи мерщiй покотили до лiсникової хатинки. Там вони пищали, хрокали, стукали у
вiкна, аж поки не прокинувся лiсник.
- Що воно за знак? - промовив вiн сам до себе. - Дерева стоять й не
поворухнуться, а воно щось шумить та пищить. Чи не Хухи часом?
Тодi Хухи почали ще дужче шкрябатися по шибах.
Лiсник накинув кожушину на плечi й вийшов за порiг. Тут його призвичаєне вухо
здалеку вловило стук сокири. Вiн хутчiй вхопив рушницю й побiг у лiс. А поперед
нього бiг його ловецький пес, а ще поперед пса котили щасливi Хухи. Та тiльки ж
дiд ще здалеку зачув небезпеку й подався тiкати.
I таки втiк. Але ж Моховинчину хатинку було знищено, сплюндровано. Одну стiну
було зовсiм вивалено, мох понiвечено й розкидано, а всередину не можна було й
пролiзти: стiльки там валялося великих й малих трiсок та кори. Прийшла на
Моховинку бiда...
Що було робити?.. Проситися до когось в хатку було незручно, бо у Хух такий
звичай, що кожна доросла Хуха повинна мати свою окрему хатинку. Через те вони й
будують такi манiсiнькi хатки, що навiть удвох там не можна зручно помiститися.
Турбувати ж навiть рiдних батькiв, чи там сестер, або братiв жодна Хуха собi не
дозволить. Отож лишалося одно: шукати нового помешкання, дарма що всi родичi й
знайомi кликали Моховинку до себе жити.
Одубiлими рожевими лапками побiгла Хуха по бiлому, холодному снiгу, заглядаючи
пiд кожне дерево, пiд кожний кущик. Але ж в тому лiсi було повно Хух. Скрiзь, де
тiльки було дупло чи якась нiрка, - там уже була iнша Хуха або Хо.
Моховинка бiгла все далi й далi. Була вже й обiдня пора, а вона ще зранку нiчого
не їла. Охляла, знесилилась, перемерзла. Ледве пересувала ноженятами, але ж
мандрувала все далi. Нарештi скiнчився лiс, й Моховинка вийшла на узлiсся. Там
побачила вона незрозумiлi їй величезнi бiлi купи. Здалека вони були подiбнi до
того, в чому жив лiсник. Коли ж вона наблизилась до них, то вчула, що вiдтiль
тягне теплом й чимсь дуже смачно пахне.
З одного боку меншої купи вгледiла вона дощову соснову стiну. Пiд нею було
кiлька щiлин, якими можна було пролiзти. Моховинка заглянула в дiрку й побачила
велику теплу хату. В тiй хатi лежали двi великi бiлi тварини, подiбнi до диких
кiз або сарн. Вони мали роги й довгi, як у Водяника, бороди, але дивились на неї
лагiдно своїми жовтими очима.
Моховинка часто бачила диких кiз, навiть влiтку гралася з деякими козенятками,
то й тепер вона не злякалася цих незнайомих створiнь, бо вони трохи нагадували
тих, що були в лiсi. Через те вона привiталася й пролiзла щiлиною пiд ворiтьми в
козячий хлiвець...
Тут було тепло, було багато запашного сiна, що так само гарно пахло, як i її
улюблений мох. Господарi були лагiднi, дуже спiвчутливо вислухали, яке трапилося
їй нещастя, й самi запросили її тут лишитись та оселитись. I хоча, звичайно,
Хухи не живуть по хлiвах, - Моховинка не мала чого iншого робити.
Так i стала Хуха-боровинка Хухою хлiвною...
Через якийсь час вiдчинилися тi дверцята, пiд якими пролiзла Моховинка, й у
хлiвець вступила дiвчинка. Вона була гарнесенька, бiлява, з блакитними очицями.
I одразу сподобалась Моховинцi.
Дiвчинка увiйшла з дiйницею та шматочком хлiба, що був дуже смачний, бо Хуха
потiм знайшла на соломi три крихiтки й наїлася досхочу. Дiвчинка пестила кiз,
цiлувала їх в рожевi мордочки, подоїла молочко, щiльненько затулила дверцята й
пiшла собi. Так щодня приходила вона кiлька разiв у хлiвець. Так само приходив
сюди й сам господар, що приносив козам їсти. А коли стало кiлька теплiших днiв,
то вкупi з дiвчинкою щоразу був i манесенький хлопчик. Вiн був такий самий милий,
як i його сестриця...
Минав день за днем. Тихо й спокiйно жила в козячому хлiвi Хуха-Моховинка. Було
їй тут тепло, мала вона м'яку постiль, їжа була смачна та поживна. Могла вона
їсти досхочу запашного сiна, майже щодня знаходила кiлька крихiток хлiба, а
часто могла ще й полизати краплинку молочка, що iнодi вибризкувалось з дiйницi
на сiно.
Одного бракувало Моховинцi: не було тут нiде поблизу жодної iншої Хухи. А кожний
знає, як тяжко жити без рiдного товариства в чужiй сторонi!..
I Хуха мрiяла й удень i вночi, коли ж прийде час, що вона зможе повернутись до
своєї Батькiвщини. Однак тiльки мрiяла, бо що далi, то все ставало холоднiше, а
Моховинка боялася виткнути на мороз свою жовто-фiалову мордочку. Вона ще не
знала, що по зимi завжди приходить весна. Сподiвалася ж тiльки того, що, коли
вже вона зовсiм виросте й у неї зробиться дуже густа вовночка на кожушку, - тодi
тiльки зможе вона, не боячись морозiв, повернути до Рiдного Краю.
Одного дня в хлiвi трапилось нещастя.
Як приходив увечерi господар з великим оберемком сiна для кiз, то його зненацька
покликали з хлiва. Вiн поспiшав й забув узяти iз собою ту сiтку, в якiй звичайно
приносив сiно. Отже, вночi в ту сiтку й заплуталась старша коза Лиска. Чим дужче
вона борсалася в нiй, тим дужче заплутувалась. Вранцi Моховинка побачила Лиску
зовсiм безпорадною. Вона лежала зi спутаними ногами, голова також застромилася в
поплутанi мотузки, бiдна коза не могла поворухнутись, а тiльки жалiбно мекала.
Менша кiзка Оришка ходила навколо своєї подружки, лизала її, обнюхувала, також
мекала, але не могла їй нiчим допомогти.
Тодi Моховинка кинулася кликати дiтей. Вискочила вона щiлинкою пiд дверима й
побiгла до хати. Тут вона вищала, муркотала пiд вiкнами й пiд дверима, але нiхто
в хатi не чув її нiжного голосочку. I тiльки тодi, коли вже господар, виходячи
надвiр, вiдчинив дверi, змогла Хуха проскочити в хату. Тут вона враз ускочила в
лiжко до дiтей.
Але Хухи не можуть говорити, доки бувають невидимi. Вони тiльки пищать, як мишки,
або ж муркочуть, як котики. Сили вони також не мають, бо легесенькi, як пушинка,
а м'якесенькi, як вата. Тим-то як не намагалася Моховинка розбуркати дiток,
нiчого не могла зробити. Вони тiльки крiзь сон чули її пухнате тiльце, чули, як
нiжно вона лоскоче їх своїми лапками по обличчю, й, посмiхаючись, спали далi.
I тiльки тодi, коли вже мама зварила снiдання, пробуркалися дiтки. Вони
прокинулися веселi й почали розповiдати, який гарний їм снився сон.
- Ненечко! - гукали вони одне поперед одного. - До нас у лiжко вскочило щось
таке, мов котик. Тiльки то не був котик. Гарнесенький, м'якесенький. Мордочка
мов квiточка, а голосок як у мишки.
Але мама їм вiдповiла:
- То ввi снi таке часом ввижається. В життi ж такого не буває. Їжте, дiтки,
кулешик.
Бiдна ж Хуха бiгала навколо дiтей й не могла їм нагадати про Лиску, що лежала
спутана в хлiвi. I вже аж тодi, коли з хати вийшли тато й мама, Моховинка
наважилась показатись дiтям. Вона могла це зробити, бо ж тi дiтки були дуже
добрi. А вiдомо, що тiльки дуже добрi дiтки, що нiколи нiкого не уразять, тiльки
тi можуть побачити на власнi очi живу Хуху.
Дуже зрадiли дитинчата, коли перед них з'явилося те миле звiрятко, що вони
бачили його ввi снi. Хлопчик нахилився до Моховинки, щоб узяти її на руки, але ж
вона вислизнула в нього з-помiж пальчикiв й тонесеньким голосочком, як струна,
продзвонила:
- Хутчiй! У нас нещастя! Коза Лиска заплуталася в сiтку! - й з тими словами вона
побiгла до дверей. А за нею побiгли й дiти...
Так Хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлiвцi.
Дiти були їй дуже вдячнi. Тепер вони приносили Моховинцi крихiтки всього того,
що їм давали найсмачнiшого. А Хуха, коли нiде поблизу не було когось iз людей,
показувалася дiтям, гралася з ними, дуже їх бавила.
Ще проминуло чимало часу. Колись на Маслянiй тато й мама поїхали до другого села
в гостину до бабусi. Дiти ж запросили Моховинку до хати. Там вони весело
забавлялися, бо Хуха була моторна й умiла вигадувати всякi виграшки. Саме тодi,
коли вона показувала, як по деревах стрибає вивiрка, нечутно вiдчинилися дверi й
у хату увiйшов отой самий дiд, що хотiв колись зрубати сосну, в якiй жила
Моховинка.
- Тiкайте, дiти! То ж Хуха! - закричав вiн страшним голосом, угледiвши Моховинку,
й кинув на неї сокиру, щоб її вбити.
Хуха враз стала невидимою. Однак вона не встигла як слiд вiдскочити й гостряк
сокири влучив її по заднiй нiжцi. Вона болiсно запищала й, шкандибаючи, попiд
лавками покотилася до дверей. А той лихий дiд почав її лаяти й ганити увесь
Хушачий рiд.
- То - лихi тварини! - говорив вiн дiтям. - Вони тiльки те й роблять, що чинять
якесь лихо людям. Та й нема ж чого дивуватись, бо то ж - Нечиста Сила!..
Дiти слухали й не могли тому йняти вiри. Вони вже й caмi добре знали Хуху.
Бачили вони навiч, яка вона мила, добра, плоха, нешкiдлива. Знали вони, як
Моховинка вболiвала, коли кому була якась прикрiсть, пам'ятали, як вона
врятувала їхню Лиску. Й тому не могли вони повiрити словам злого дiдa, що
говорив про те, чого сам не знав, а тiльки чув вiд iнших, також не знаючих людей.
Навпаки, дуже вони жалiли бiдну Моховинку , скрiзь шукали її, кликали, приносили
їй найсмачнiшої їжi. Але їжа лишалася незайманою. Хуха нiде не обзивалася...
Поранена Моховинка мовчки чекала пiд лавкою, аж поки хтось не вiдчинив з хати
дверей. Тодi вона вискочила надвiр. На хвилинку забiгла в хлiвець, попрощалася,
красненько подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого
рiдного бору.
В лiсi вже зачинав танути снiг. Починало вже пригрiвати весняне сонечко. Тепер
Моховинка вже й без того не боялася холоду, бо ж вона була зовсiм дорослою. В
лiсi вона знайшла маленьку ямочку пiд каменем, надряпала з-пiд снiгу м'якого
моху й зробила собi тимчасову хатинку. Там вона перебувала аж до лiта, коли вже
могла знайти собi житло.
Всi Хухи-боровинки радiли з її повороту. Залюбки вони слухали її цiкавi
оповiдання про те, як цiлу зиму прожила вона з козами та людьми. Й з того часу
почали її кликати хатньою Хухою, або кривенькою Моховинкою.
Минув пiсля того цiлий рiк. Знову у лiсi нападало багато снiгу. Тiльки ж тепер
Моховинка вже не боялась зими. З помiччю своїх родичiв вона вибудувала собi
гарнесеньку хатку, наносила повну хижку запасiв: сушених грибкiв, меду, в'ялених
ягiдок, корiнцiв, суничного чаю. I жилося їй дуже добре. Удень вона працювала по
господарству, а ввечерi йшла кудись в гостi до подружок. Також робила все, що
Хухам загадували Мавки.
Якось довелося їй iти далеко, аж на другий бiк лiсу на iменини старого, мудрого
й всiма поважаного Хо-Суковика. Надворi було дуже холодно. Крутила така вiхола,
що й свiту Божого не було видно.
Моховинка котила з кучугури на кучугуру й вже перебiгла аж до середини лiсу,
коли зненацька вчула стогiн. Прислухалась i впiзнала: стогнала якась людина.
Вона метнулась в той бiк й угледiла в наметi майже зовсiм заметеного снiгом
злого дiда. Бiля нього лежала зрубана сосна. Вiн збезсилiв, задубiв й, почуваючи,
що йому надходить кiнець, голосно молився.
- Господи! - стогнав вiн. - Пробач менi мої грiхи... Я не хотiв би покинути цей
свiт, не покаявшись...
i вiн почав перелiчувати всi злочини та кривди, що вчинив протягом свого життя.
- Але ж, - говорив вiн, - коли б менi врятуватися на цей раз, то заприсягаюся,
що до смертi вже не зроблю жодного лихого вчинку. Не крастиму, не лаятимусь,
нiкого, нiкого, навiть мухи не скривджу!..
Шкода стало Моховинцi старого, безпомiчного дiда. Забула вона й про те, як вiн
зруйнував її хатку та вигнав з батькiвщини. Як хотiв вiн її зарубати сокирою та
на все життя зробив кривенькою. Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала,
що там здибає цiлу громаду Хух. Там вона розповiла, що бачила, й прохала
допомогти. Недовго їй довелося й прохати, бо ж всi Хухи мають добре серце. Вони
гуртом кинулись до дiда, що вже ледве дихав. Однi огорнули його зi всiх бокiв
своїми теплими кожушками; iншi здмухували з нього снiг; iншi лапками розгрiбали
намет.
Дiдовi стало теплiше. Вiн почув, як знову побiгла його жилами затужавiла кров.
Потiм простяг одну руку, вона була вiльна, обперся другою на сучок й висмикнув
одну ногу, а потiм i другу.
Радий та щасливий, вилiз вiн з намету й став на снiгу.
Було все навколо cipo. Вiхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде
праворуч, а де - лiворуч. Дiд постояв, а потiм застогнав знову.
- Яка з того помiч, що я здолав вилiзти з снiгу? Все одно в цiй вiхолi не знайду
я дорогу додому. Так чи iнакше менi помирати, бо ж хто менi покаже дорогу?!
Тодi перед ним об'явилася Хуха-Моховинка.
- Хуха! - затрусився вiн i закричав не своїм голосом, шукаючи сокири.
Вiн одхилився з твердого мiсця й знову загруз в наметi. Там стояв безпомiчний,
мов закам'янiлий. Але в тiй хвилi почув тонiсiнький голосочок:
- Так, я - Хуха! I навiть та сама, якiй ти зруйнував торiк хатку, а потiм у хатi
в добрих людей хотiв мене зарубати своєю сокирою...
Дiд затрусився ще дужче. Вiн був певен, що тепер Хуха помститься на ньому.
- Але ж тобi нема чого мене боятися! - продовжувала Моховинка. - Знай, що всi
Хухи на свiтi нiколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми
- добрi й не пам'ятаємо лихого. Це ж ми, Хухи, допомогли тобi вилiзти з намету.
А тепер я допоможу тобi вийти й з лiсу. Не бiйся нiчого й iди за мною!
Дiд все ще стояв нерухомо. Щелепи в нього трусилися, зуби цокотiли, й вiн не мiг
вимовити жодного слова.
- Ну, не марнуй часу. Ходiм! - ще раз звернулася до нього Моховинка й потихеньку
покотила вперед.
На узлiссi, коли вже стало видко, як блимають по селянських хатах вогники,
Моховинка спинилась.
- Тепер вже я буду вдома! - радiсно промовив дiд. - Як же я тобi вiддячу? -
спитав вiн потiм Хуху.
- Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинностi. Але ж на пам'ятку
цього дня я просила в тебе ось про що. Не забудь, що ти обiцяв, коли вже
замерзав у наметi. А по-друге: розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи
здоров!..
Тої ж митi Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дiд щиро їй дякував.
Швиденько вона покотила на Хушинi збори, де чекали її веселi вечорницi у старого
Хо.
А дiд щасливо дiйшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дiтей, i
дорослих, що не слiд боятися маленьких, добрих та гарнесеньких Хух...
(c) Василь Королiв-Старий
"Потерчата" (12 кб) (Не путать с Гарри Поттером и его друзьями!)))
Дячиха Євпраксiя поралася бiля печi. Вона гнiвалася. Вже давно перестояла вечеря,
час би й спати лягати, а дяка Оверка нема та й нема. А господинi ж найгiрше,
коли вона когось чекає до столу, а той не йде.
- Неначе тобi в болото пiрнув! - промовила дячиха сама до себе й iз серця
пiдкинула цiлий оберемок дров до печi.
Дрова голосно зашкварчали й почали так трiщати, мов там, у печi, хтось лущив
горiхи. По вiкнах, пiдлозi й стелi бiгали рожевi зайчики. В запiчку зацвiрiнькав
цвiркунець, в хату потягло теплом. Стало свiтлiше й веселiше. Великий кiт звiвся
на лежанцi, спочатку вигнувся дугою, а потiм витягся, позiхнув i пiшов на руки
до дячихи. Тут вiн так гарно почав муркотати, що дячисi аж полегшало на душi.
Вона задивилась на вогонь, як вiн переплигував з однiєї деревини на другу. Немов
хтось чiпляв до деревин бiлi, синi, рожевi та жовтi тремтячi краплинки
блискучого шовку. Вона поклала руки на стiл, схилила на них голову, позiхнула
раз-другий та й задрiмала...
Чекав дяка-господаря й Домовик.
Вiн звик, що й дяк також, як сам Домовик, рiдко вiдходив з дому на довгий час.
Та ще домовик любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та
говiркий, а коли бував з чогось задоволений, то виспiвував дуже гарно
тонесеньким голоском, мов малий хлопчисько, троїчне - по
тричi вряд. - посмiхався тодi Домовик й почував
вiд того велику приємнiсть. Тепер же йому було сумно...
Дяк Оверко вийшов з дому ще удосвiта до сусiднього села на Храм. Вже давно й
споночiло, по селу вже в багатьох хатах погасили свiтло й повкладалися спати, а
Оверка не було й не було...
Домовик виплигнув на хату й сiв на теплий бовдур. Вiдтiль його приємно обвiвало
легеньким димом березових дров й смачно пахла вечеря. Вiн подивився навколо,
вхопив iскру з димаря, запалив люлечку й виглядав далi.
- подумав Домовик саме в той момент,
як долi, бiля печi, це саме промовила й дячиха Євпраксiя.
Трохи ще посидiв на бовдурi, а потiм притоптав люлечку, щоб часом не впала якась
iскра на солом'яну стрiху. Тодi заглянув у бовдур, чи там справно горить, й
почав злiзати з даху.
Як i всякий порядний домовик вiн довго вагався, чи виходити зi свого двору, чи
нi? Все ще вiн чекав, що ось-ось дяк рипне хвiрткою. А тим часом заглянув до
собачої будки: чи не спить там Бровко? - подивився, чи Вiдьма замкнула хлiв з
коровами; вiдсунув цебер з цямрини, щоб той не впав у колодязь. I з кожною
хвилиною домовик помiчав, як у нього в серцi настає неспокiй за свого господаря.
Тодi вирiшив, що за господарство йому нема чого турбуватись, бо в хатi була
статечна господиня, а в оборi - Бровко, й швиденько вийшов з двору...
Стояв пiзнiй пiдзимок. Нiч була темна, як добрий атрамент. Небо було затягнуте
таким товстим, чорним сукном, що крiзь нього не пробивалося жодного променя
зiрки.
Домовик по-селянському насунув шапку на вуха й швидко подався назустрiч
господарю до великого болота, що було на шляху...
А саме в цей час дяк Оверко, добре уконтентований на Храмовому святi й трошки
пiд чарчиною, вийшов з другого села й пiдходив до болота з протилежного боку.
За селом вискочила поперед нього з-пiд вiльхи маленька, мов темний клубочок,
левадна Хуха. Вона помiтила, що дяк трохи п'яненький, й покотила попередити
Потерчат, щоб тi заздалегiдь розсвiтили свої каганцi. Бо ж тiльки Потерчата
могли показати дяковi Оверковi справжнiй шлях в тiм недобрiм мiсцi. Iнакше вiн -
п'яненький - мiг дуже легко оступитися з дороги й загрузнути в болотi.
А дяк, хитаючись, помалу посувався вперед. Вiн навмисно цюкав цiпком на твердiй
пiдмерзлiй дорозi, щоб почути, де буде м'яке болото. Знiчев'я та щоб було
веселiше, вiн тихенько наспiвував церковної пiсеньки:
- Бла-а-ажен му-у-ж, iже не iдеть на совє-є-т нече-е-сти-вих. Алiлуя, алi...
Раптом дяк урвав спiву, бо побачив, як перед ним блимнув малесенький
зеленкуватий вогник.
- Свят, свят, свят! - скрикнув дяк Оверко, спираючись й протираючи очi. - Чи не
випив я зайвої чарки? Може, допився до зеленого змiя? Не дурно ж у мене перед
очима зеленi вогнi плигають!..
Тим часом далi засвiтився другий вогник, потiм третiй, четвертий, десятий,
двадцятий... То Потерчата розсвiчували свої каганцi й бiгли вперед понад дорогою,
щоб вказати дяковi Оверковi шлях додому. Потерчатка були малесенькi, зовсiм голi,
з великими, блискучими очима й сторчоватими22 синенькими чубиками на голiвках.
Бiгли вони жваво, тiльки ж їхнi маленькi кривi нiжки не могли широко ступати, а
через те вони посувалися вперед дуже повiльно. Тим-то дяковi видавалося, що тi
вогники тихо повзуть понад болотом, коливаються, як зачеплена головою лампадка в
церквi. Вiн ще бачив, як вони то пiдскакували вгору, то поринали в долину. Це
через те, що Потерчата бiгли не рiвним шляхом, а по багновиську й перестрибували
з купини на купину.
Вiд того видовиська дяковi й хмiль увесь вийшов з голови. Поза шкiрою покотив
мороз, неначе хтось посипав йому за комiр холодного шроту. Шапка також полiзла з
голови, дарма що на його блискучiй лисинi було всього тiльки одинадцять
волосинок, якi тепер стали дибом.
- подумав переляканий дяк, як думають усi
люди, коли їм трапиться вночi щось незрозумiле, до чого вони не звикли.
Вiн хитнувся набiк, пiдiбрав поли свого довгого каптана й, не знать чого,
метнувся вiд дороги праворуч. Потерчата враз побачили, що вiн збивається з шляху.
Злякавшися, що дяк може загрузнути в болотi, а тодi вони самi - малосилi - не
зможуть його вiдтiль витягнути, вони збiглися до гурту, а потiм всi посунули до
нього й заступили йому дорогу.
Дяк Оверко зовсiм отетерiв. Не тямлячи себе, вiн метнувся вже лiворуч. Пробiг
кiлька ступнiв i скочив на купину. Купина захиталася в нього пiд ногами, але ж
не дуже, бо в покраю трохи вже була пiдмерзла. Однак вiн сам враз помiтив, що
вже втрапив у багновисько. Повний жаху, спинився вiн на тiй купинi й притаїв дух.
Потерчата помислили, що дяк мiркує, як йому йти далi, й знову побiгли на шлях. А
вiн дивився на вогники й мiзкував:
Тодi почав молитися та хрестити тремтячою рукою ту невидиму силу, що манила його
до себе.
Потерчата не знали, що їм робити. Бiгла хвилина за хвилиною, а дяк все стояв мов
стовп, не рухаючись з мiсця.
Вони знову повернули до нього, поставали навколо й почали спiвати всi разом. Той
їхнiй спiв нагадував шелестiння сухого очерету. Але ж то не очерет, то спiвали
Дитинчата-Потерчата:
Ой, дяче, дяче!
Ти ж сам не бачиш,
Такою пiтьмою
Ступати кудою.
Нас не жахайся,
Нам довiряйся:
Доведем додому
По шляху твердому!..
I знову вони почали посуватись понад болотом, освiчуючи йому правдиву путь.
Однак дяк їх не зрозумiв. Вiн все стояв i трусився, як лист на осицi. Потiм
ущипнув себе за носа, щоб переконатися, що вiн не спить i не марить.
- Ой, ой! - скрикнув вiн голосно, бо таки мiцно ущiпнувся.
Коли ж помiтив, що вогники вiдходять вiд нього все далi та далi, почав
заспокоюватись.
- Нi, нi! Ти мене не одуриш, бiсовське навожденiє! - сказав вiн сам собi. -
Дзуськи! Я - особа духовна, у вiвтарi буваю, а в церквi ж я - свiй чоловiк!.. Ну,
звiсно, лiпше в таку темряву сидiти вдома, як блукати сновидою чи стовбичити
серед болота, мов Дiдько. Отож недурно-таки i в Святому Письмi сказано, що
I, не скiнчивши своєї думки, вiн потихеньку злiз з купини та обережно подався
праворуч. Тепер, кидаючись то в один, то в другий бiк, вiн вже зовсiм згубив в
тiй пiтьмi належний напрям й попростував у самiсiньке болото. Тiльки раз
чавкнула нога в багнi, й вiн полетiв у пiдмерзлу воду сторч головою. Шапка йому
злетiла, гарусовий шарф на шиї розмотався. Дяк почав борсатись, але ж довгi поли
ватяного каптана враз намокли, стали важкi, облипали йому ноги й не пускали
вилiзти з багна. В розпачi вiн почав вичитувати молитов, бо ж з обов'язку вiн
був чоловiк богобоязливий, а потiм, як почув, що загрузає ще дужче, щосили
закричав не своїм голосом:
- Рятуйте! Рятуйте, хто в Бога вipyє! Потопаю в болотi, яко фараон Гонитель!..
Той покрик почув Домовик. Ще здалеку вiн побачив, як в тiм напрямi побiгли
Потерчата з каганцями, й умить зрозумiв, що таке сталося. Мов цап, пострибав вiн
чимдужче по купинах. Потiм пiдскочив до загрузлого в болотi дяка, перевернувся
на стару вербу й простягнув йому просто в руки дебелого сука. Дяк Оверко
вхопився обома руками за той сучок й почав видиратись нагору. Тим часом Домовик
мигнув кiлька разiв другою вiтою Потерчатам, щоб вони швидше погасили свої
вогники. Вiн-бо бачив, що дяк їх дуже злякався.
Потихеньку пiдштовхуючи свого господаря з багна, Домовик вивiв дяка на суходiл.
Тут вiн поставив його лицем в напрямi дороги, витяг з болота шапку, непомiтно
прив'язав її до шарфа й прошепотiв на вухо таким способом, щоб дяк подумав, нiби
то вiн сам так намислив:
- Iди тепер, Оверку, просто й нiчого не бiйся!
Почувши пiд собою твердий ?рунт, мокрий, промерзлий дяк, забувши й про свою
шапку, щосили подався вперед. Швидко вiн помiтив край дороги три тополi, що
стояли перед царинoю села. Далi угледiв на обрiї й бiлу дзвiницю церкви, бiля
якої була його хата.
Тепер вiн зiтхнув з полегшенням. Трохи було йому страшно, що ж скаже дячиха
Євпраксiя, що вiн так забарився та затьопався... Витяг вiн з кишенi мокру
червону хустку, витер з чола холодний пiт. Потiм нюхнув тютюну, чхнув, аж йому
iскри з очей посипались, й пiдступив до своєї хвiртки.
Домовик заскочив наперед й вiдчинив йому ворота. Потiм помiг їх щiльненько
зачинити, а дяка пропустив у хату поперед себе. Тут знову вiн причинив за
господарем дверi, бо той сам забув це зробити: такий вiн був стурбований
пригодою та щасливий, що врятувався вiд бiди.
Домовик також paдiв, що йому вчасно прийшла думка йти рятувати господаря, бо в
тiм малiм болотi не було нi Водяника, нi Русалок, а малi Потерчата не могли б
самi врятувати дяка. Але ж коли дяк Оверко став бiля печi перед свiтлом, то
Домовик не мiг втриматись вiд реготу. Неначе меблi затрiщали, так пролунав його
смiх.
I було чого! Дяк увесь був вимазаний чорним глеєм, по всьому обличчю було
розмазане багно, виглядав вiн, неначе мокра курка, а на самому носi налипла
добра купа бруду, що висiла, мов кишка у iндика.
Домовикiв смiх розбудив дячиху. Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й
пiдскочила, мов опечена.
- Мати Божа Почаївська! Що ж це за Марюка?! - сплеснула вона в долонi. - Амiнь,
амiнь! Розсипся!..
- Не кричи так велегласно, стара! - лагiдним голосом промовив дяк. - Це - не
Марюка, це - я, живий i невредимий раб Божий, дячок Оверкiй! - i вiн скоса
поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив.
I справдi! В тiй хвилинi вона нагнулася пiд припiчок та й вхопила в руку вiника.
- Ах ти ж такий-сякий, забродо, п'янице! Ось я тобi покажу !
Побачимо, чи будеш ти й тепер ! - закричала вона.
- Укротися, Євпраксiє! - притримав її дяк. - Не гнiвися, не карай, дай слово
промовити... Водила мене нечиста сила, хотiла в болотi втопити!..
Але ж Дячиха не дала йому скiнчити.
- Сам ти - нечиста сила! А водила тебе по болотi горiлка, безбожнику!..
- подумав про себе Домовик.
Але ж йому шкода було й доброго дяка й вiн непомiтно висмикнув з дячишиної руки
вiника. Потiм ще раз гучно засмiявся й стрибнув на теплу лежанку до товстого
кота.
А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповiдав дячисi
Євпраксiї, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотiла втопити в
болотi, та злякалася його щирих молитов...
(c) Василь Королiв-Старий
По этому поводу просто невозможно не упомянуть такого автора, как Василий Королив-Старый (1879 - 1943)
Под катом - два его, пожалуй, самых известных произведения. Сори, не по-русски))
"Хуха-Моховинка" (19 кб)
Василь Королiв-Старий
ХУХА-МОХОВИНКА
ХУХА-МОХОВИНКА
Вона була останньою.
Народилася не ранньою весною, як всi її сестри та брати. Було тодi вже тепле,
ясне, веселе лiто. Тим-то вона була найменшою в родинi, "мiзинчиком". Її дуже
жалiли й любили, але ж любили не тiльки за те, що була вона манiсiнька, як
кошенятко. Була вона добра, лагiдна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А
граючись з iншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її
кликали. I нiколи нiхто не бачив, щоб вона колись гнiвалась, чи була
роздратованою, або ж мала якiсь примхи.
Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, лiпша, як всi iншi Хухи в тому
лiсi.
Звали її Моховинка.
Ми, люди, всiх Хух звемо просто Хухами, так само, як i вони кажуть на всiх нас
просто "Люди". А тим часом Хухи бувають рiзнi. Тi, що живуть у лiсi, звуться
лiсовими; тi, що по проваллях та скелях, - печерницями; що понад рiчками та
озерами, - очеретянками; тi, що у високiй травi та бур'янах, - бур'янками.
Бувають ще: степовички, байрачнi, леваднi. Тiльки немає болотянок, бо всi Хухи,
як котики, не люблять вогкого.
Моховинка була зроду лiсовою Хухою, й не тiльки лiсовою, а ще й боровинкою, бо
народилась вона у густому-густому старому бору, де споконвiку жив увесь її
славний рiд. Вiдомо ж бо, що Хухи з роду в рiд живуть по одних i тих самих
мiсцях. Переселяються ж тодi, коли щось зруйнує милу їм їхню батькiвщину.
А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гiрко плачуть. Правда, люди здебiльшого того
плачу не розумiють, думають, що то стогне вiтер, чи скриплять дерева в лiсi, або
пищать мишi в полi. Бо ж люди дуже рiдко помiчають та розумiють чужi сльози...
Однак тому великому бору, в якiм жила Моховинка, нiчого не загрожувало. Лiсник
доглядав, щоб нiхто не кинув сiрничка, хлопцi глибоко всередину ходити боялися,
рубали ж лiс тiльки невеличкими частками, й вiн швидко виростав знову...
В тiм бору, мiж корiнням великої сосни, зробила на осiнь Моховинка собi хатку.
Заблудити вона не могла нiколи, бо ту сосну легко пiзнати: на прикорнi вона
дiлиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всi дiрки сосновими
галузками, а щiлини й зокола, й зсередини - м'яким зеленим мохом.
Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком,
вкривала все її тiльце. Сама тiльки мордочка була голенька й нагадувала садову
жовто-фiолетову квiточку - "братки". Та були ще в неї голенькi зiсподу, рожевi
лапки.
Як i всi iншi Хухи, Моховинка так само мала мiнливу вовночку, яка враз сама
собою робилася того кольору, що й тi речi, бiля яких бувають Хухи. Моховиночка
найчастiш була зеленою, бо рiдко вiдбiгала вiд своєї зеленої хатки. Але ж, коли
вона бiгала по соснових старих глицях, що лежали на землi, то ставала такою ж
рудувато-червоною, як вони. Бiля потоку була вона блакитною, як вода; на пiску -
жовтою, як пiсок; мiж кущами шипшини - рожевою; на вереску - фiолетовою, на
снiгу ставала бiлою.
Через те люди так рiдко й помiчають Хух. Хоча ж i те треба казати, що люди
взагалi дуже неуважнi: вони мало дечого помiчають навколо себе. До того ж далеко-далеко
не кожний може побачити Хуху...
Одного дня Моховинка прокинулася спозаранку: ще й не свiтало. Прокинулася, бо їй
стало холодно. Вона виглянула вiконцем й побачила, що по лiсу на глицях й на
деревах лежить якась срiбна пелена. Спочатку вона помислила, що то була iмла,
але ж коли придивилась краще, то помiтила, що те було не подiбне нi на iмлу, нi
на важкий туман, що часом котив бором. А був то перший снiг, бо вже зачинався
пiдзимок.
Щоби не змерзнути, Моховинка витягла зi своїх зимових запасiв сухого моху й
затулила щiльненько вхiд у хатку. Потiм знову скрутилася клубочком та й заснула.
Але недовго вона спала. Збудив її якийсь страшний звук. Почула вона, неначе
хтось мiцно гупнув бiля неї, аж у вухах задзвонило. Сама ж вона так пiдплигувала
на своєму лiжку, аж її нiжки вгрузли в мох, а манiсiнька подушечка з м'якенької
кульбаби покотилася на долiвку. Тої ж хвилини щось гупнуло знову, ще дужче, Хуха
прожогом вiдчинила вiконце й побачила чоловiка.
То був дiд у великих повстяниках, що майже цiлком застували їй дивитися. Вiн
вихнувся, щось блиснуло в повiтрi й те блискуче вдарило по соснi. Знову аж луна
пiшла вiд того дзвiнкого удару, а її сосна жалiбно застогнала.
Перелякана Моховинка притьмом плигнула до дверей й мiж дiдовими ногами
проскочила надвiр. Навколо стояло вже чимало iнших Хух й сумно дивилися, як дiд
рубав сосну. Їм було боляче слухати, як плаче та красна, троїста сосна. Але ж що
вони такi манесенькi, що могли зробити? Як могли їй допомогти?
Тiльки ж один старий, мудрий i досвiдчений Хо-Суковик надумався.
- По тому, як той дiд поспiшає та оглядається, - промовив Суковик, - я бачу, що
вiн робить це не по правдi! А бiжiть, лишень, дiти, до лiсника, пищiть,
шкрябайте йому у вiконце, аж поки вiн не прокинеться. Забiжiть котрийсь по
дорозi до Лiсовика, скажiть i йому: вiн щось вигадає...
Хухи мерщiй покотили до лiсникової хатинки. Там вони пищали, хрокали, стукали у
вiкна, аж поки не прокинувся лiсник.
- Що воно за знак? - промовив вiн сам до себе. - Дерева стоять й не
поворухнуться, а воно щось шумить та пищить. Чи не Хухи часом?
Тодi Хухи почали ще дужче шкрябатися по шибах.
Лiсник накинув кожушину на плечi й вийшов за порiг. Тут його призвичаєне вухо
здалеку вловило стук сокири. Вiн хутчiй вхопив рушницю й побiг у лiс. А поперед
нього бiг його ловецький пес, а ще поперед пса котили щасливi Хухи. Та тiльки ж
дiд ще здалеку зачув небезпеку й подався тiкати.
I таки втiк. Але ж Моховинчину хатинку було знищено, сплюндровано. Одну стiну
було зовсiм вивалено, мох понiвечено й розкидано, а всередину не можна було й
пролiзти: стiльки там валялося великих й малих трiсок та кори. Прийшла на
Моховинку бiда...
Що було робити?.. Проситися до когось в хатку було незручно, бо у Хух такий
звичай, що кожна доросла Хуха повинна мати свою окрему хатинку. Через те вони й
будують такi манiсiнькi хатки, що навiть удвох там не можна зручно помiститися.
Турбувати ж навiть рiдних батькiв, чи там сестер, або братiв жодна Хуха собi не
дозволить. Отож лишалося одно: шукати нового помешкання, дарма що всi родичi й
знайомi кликали Моховинку до себе жити.
Одубiлими рожевими лапками побiгла Хуха по бiлому, холодному снiгу, заглядаючи
пiд кожне дерево, пiд кожний кущик. Але ж в тому лiсi було повно Хух. Скрiзь, де
тiльки було дупло чи якась нiрка, - там уже була iнша Хуха або Хо.
Моховинка бiгла все далi й далi. Була вже й обiдня пора, а вона ще зранку нiчого
не їла. Охляла, знесилилась, перемерзла. Ледве пересувала ноженятами, але ж
мандрувала все далi. Нарештi скiнчився лiс, й Моховинка вийшла на узлiсся. Там
побачила вона незрозумiлi їй величезнi бiлi купи. Здалека вони були подiбнi до
того, в чому жив лiсник. Коли ж вона наблизилась до них, то вчула, що вiдтiль
тягне теплом й чимсь дуже смачно пахне.
З одного боку меншої купи вгледiла вона дощову соснову стiну. Пiд нею було
кiлька щiлин, якими можна було пролiзти. Моховинка заглянула в дiрку й побачила
велику теплу хату. В тiй хатi лежали двi великi бiлi тварини, подiбнi до диких
кiз або сарн. Вони мали роги й довгi, як у Водяника, бороди, але дивились на неї
лагiдно своїми жовтими очима.
Моховинка часто бачила диких кiз, навiть влiтку гралася з деякими козенятками,
то й тепер вона не злякалася цих незнайомих створiнь, бо вони трохи нагадували
тих, що були в лiсi. Через те вона привiталася й пролiзла щiлиною пiд ворiтьми в
козячий хлiвець...
Тут було тепло, було багато запашного сiна, що так само гарно пахло, як i її
улюблений мох. Господарi були лагiднi, дуже спiвчутливо вислухали, яке трапилося
їй нещастя, й самi запросили її тут лишитись та оселитись. I хоча, звичайно,
Хухи не живуть по хлiвах, - Моховинка не мала чого iншого робити.
Так i стала Хуха-боровинка Хухою хлiвною...
Через якийсь час вiдчинилися тi дверцята, пiд якими пролiзла Моховинка, й у
хлiвець вступила дiвчинка. Вона була гарнесенька, бiлява, з блакитними очицями.
I одразу сподобалась Моховинцi.
Дiвчинка увiйшла з дiйницею та шматочком хлiба, що був дуже смачний, бо Хуха
потiм знайшла на соломi три крихiтки й наїлася досхочу. Дiвчинка пестила кiз,
цiлувала їх в рожевi мордочки, подоїла молочко, щiльненько затулила дверцята й
пiшла собi. Так щодня приходила вона кiлька разiв у хлiвець. Так само приходив
сюди й сам господар, що приносив козам їсти. А коли стало кiлька теплiших днiв,
то вкупi з дiвчинкою щоразу був i манесенький хлопчик. Вiн був такий самий милий,
як i його сестриця...
Минав день за днем. Тихо й спокiйно жила в козячому хлiвi Хуха-Моховинка. Було
їй тут тепло, мала вона м'яку постiль, їжа була смачна та поживна. Могла вона
їсти досхочу запашного сiна, майже щодня знаходила кiлька крихiток хлiба, а
часто могла ще й полизати краплинку молочка, що iнодi вибризкувалось з дiйницi
на сiно.
Одного бракувало Моховинцi: не було тут нiде поблизу жодної iншої Хухи. А кожний
знає, як тяжко жити без рiдного товариства в чужiй сторонi!..
I Хуха мрiяла й удень i вночi, коли ж прийде час, що вона зможе повернутись до
своєї Батькiвщини. Однак тiльки мрiяла, бо що далi, то все ставало холоднiше, а
Моховинка боялася виткнути на мороз свою жовто-фiалову мордочку. Вона ще не
знала, що по зимi завжди приходить весна. Сподiвалася ж тiльки того, що, коли
вже вона зовсiм виросте й у неї зробиться дуже густа вовночка на кожушку, - тодi
тiльки зможе вона, не боячись морозiв, повернути до Рiдного Краю.
Одного дня в хлiвi трапилось нещастя.
Як приходив увечерi господар з великим оберемком сiна для кiз, то його зненацька
покликали з хлiва. Вiн поспiшав й забув узяти iз собою ту сiтку, в якiй звичайно
приносив сiно. Отже, вночi в ту сiтку й заплуталась старша коза Лиска. Чим дужче
вона борсалася в нiй, тим дужче заплутувалась. Вранцi Моховинка побачила Лиску
зовсiм безпорадною. Вона лежала зi спутаними ногами, голова також застромилася в
поплутанi мотузки, бiдна коза не могла поворухнутись, а тiльки жалiбно мекала.
Менша кiзка Оришка ходила навколо своєї подружки, лизала її, обнюхувала, також
мекала, але не могла їй нiчим допомогти.
Тодi Моховинка кинулася кликати дiтей. Вискочила вона щiлинкою пiд дверима й
побiгла до хати. Тут вона вищала, муркотала пiд вiкнами й пiд дверима, але нiхто
в хатi не чув її нiжного голосочку. I тiльки тодi, коли вже господар, виходячи
надвiр, вiдчинив дверi, змогла Хуха проскочити в хату. Тут вона враз ускочила в
лiжко до дiтей.
Але Хухи не можуть говорити, доки бувають невидимi. Вони тiльки пищать, як мишки,
або ж муркочуть, як котики. Сили вони також не мають, бо легесенькi, як пушинка,
а м'якесенькi, як вата. Тим-то як не намагалася Моховинка розбуркати дiток,
нiчого не могла зробити. Вони тiльки крiзь сон чули її пухнате тiльце, чули, як
нiжно вона лоскоче їх своїми лапками по обличчю, й, посмiхаючись, спали далi.
I тiльки тодi, коли вже мама зварила снiдання, пробуркалися дiтки. Вони
прокинулися веселi й почали розповiдати, який гарний їм снився сон.
- Ненечко! - гукали вони одне поперед одного. - До нас у лiжко вскочило щось
таке, мов котик. Тiльки то не був котик. Гарнесенький, м'якесенький. Мордочка
мов квiточка, а голосок як у мишки.
Але мама їм вiдповiла:
- То ввi снi таке часом ввижається. В життi ж такого не буває. Їжте, дiтки,
кулешик.
Бiдна ж Хуха бiгала навколо дiтей й не могла їм нагадати про Лиску, що лежала
спутана в хлiвi. I вже аж тодi, коли з хати вийшли тато й мама, Моховинка
наважилась показатись дiтям. Вона могла це зробити, бо ж тi дiтки були дуже
добрi. А вiдомо, що тiльки дуже добрi дiтки, що нiколи нiкого не уразять, тiльки
тi можуть побачити на власнi очi живу Хуху.
Дуже зрадiли дитинчата, коли перед них з'явилося те миле звiрятко, що вони
бачили його ввi снi. Хлопчик нахилився до Моховинки, щоб узяти її на руки, але ж
вона вислизнула в нього з-помiж пальчикiв й тонесеньким голосочком, як струна,
продзвонила:
- Хутчiй! У нас нещастя! Коза Лиска заплуталася в сiтку! - й з тими словами вона
побiгла до дверей. А за нею побiгли й дiти...
Так Хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлiвцi.
Дiти були їй дуже вдячнi. Тепер вони приносили Моховинцi крихiтки всього того,
що їм давали найсмачнiшого. А Хуха, коли нiде поблизу не було когось iз людей,
показувалася дiтям, гралася з ними, дуже їх бавила.
Ще проминуло чимало часу. Колись на Маслянiй тато й мама поїхали до другого села
в гостину до бабусi. Дiти ж запросили Моховинку до хати. Там вони весело
забавлялися, бо Хуха була моторна й умiла вигадувати всякi виграшки. Саме тодi,
коли вона показувала, як по деревах стрибає вивiрка, нечутно вiдчинилися дверi й
у хату увiйшов отой самий дiд, що хотiв колись зрубати сосну, в якiй жила
Моховинка.
- Тiкайте, дiти! То ж Хуха! - закричав вiн страшним голосом, угледiвши Моховинку,
й кинув на неї сокиру, щоб її вбити.
Хуха враз стала невидимою. Однак вона не встигла як слiд вiдскочити й гостряк
сокири влучив її по заднiй нiжцi. Вона болiсно запищала й, шкандибаючи, попiд
лавками покотилася до дверей. А той лихий дiд почав її лаяти й ганити увесь
Хушачий рiд.
- То - лихi тварини! - говорив вiн дiтям. - Вони тiльки те й роблять, що чинять
якесь лихо людям. Та й нема ж чого дивуватись, бо то ж - Нечиста Сила!..
Дiти слухали й не могли тому йняти вiри. Вони вже й caмi добре знали Хуху.
Бачили вони навiч, яка вона мила, добра, плоха, нешкiдлива. Знали вони, як
Моховинка вболiвала, коли кому була якась прикрiсть, пам'ятали, як вона
врятувала їхню Лиску. Й тому не могли вони повiрити словам злого дiдa, що
говорив про те, чого сам не знав, а тiльки чув вiд iнших, також не знаючих людей.
Навпаки, дуже вони жалiли бiдну Моховинку , скрiзь шукали її, кликали, приносили
їй найсмачнiшої їжi. Але їжа лишалася незайманою. Хуха нiде не обзивалася...
Поранена Моховинка мовчки чекала пiд лавкою, аж поки хтось не вiдчинив з хати
дверей. Тодi вона вискочила надвiр. На хвилинку забiгла в хлiвець, попрощалася,
красненько подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого
рiдного бору.
В лiсi вже зачинав танути снiг. Починало вже пригрiвати весняне сонечко. Тепер
Моховинка вже й без того не боялася холоду, бо ж вона була зовсiм дорослою. В
лiсi вона знайшла маленьку ямочку пiд каменем, надряпала з-пiд снiгу м'якого
моху й зробила собi тимчасову хатинку. Там вона перебувала аж до лiта, коли вже
могла знайти собi житло.
Всi Хухи-боровинки радiли з її повороту. Залюбки вони слухали її цiкавi
оповiдання про те, як цiлу зиму прожила вона з козами та людьми. Й з того часу
почали її кликати хатньою Хухою, або кривенькою Моховинкою.
Минув пiсля того цiлий рiк. Знову у лiсi нападало багато снiгу. Тiльки ж тепер
Моховинка вже не боялась зими. З помiччю своїх родичiв вона вибудувала собi
гарнесеньку хатку, наносила повну хижку запасiв: сушених грибкiв, меду, в'ялених
ягiдок, корiнцiв, суничного чаю. I жилося їй дуже добре. Удень вона працювала по
господарству, а ввечерi йшла кудись в гостi до подружок. Також робила все, що
Хухам загадували Мавки.
Якось довелося їй iти далеко, аж на другий бiк лiсу на iменини старого, мудрого
й всiма поважаного Хо-Суковика. Надворi було дуже холодно. Крутила така вiхола,
що й свiту Божого не було видно.
Моховинка котила з кучугури на кучугуру й вже перебiгла аж до середини лiсу,
коли зненацька вчула стогiн. Прислухалась i впiзнала: стогнала якась людина.
Вона метнулась в той бiк й угледiла в наметi майже зовсiм заметеного снiгом
злого дiда. Бiля нього лежала зрубана сосна. Вiн збезсилiв, задубiв й, почуваючи,
що йому надходить кiнець, голосно молився.
- Господи! - стогнав вiн. - Пробач менi мої грiхи... Я не хотiв би покинути цей
свiт, не покаявшись...
i вiн почав перелiчувати всi злочини та кривди, що вчинив протягом свого життя.
- Але ж, - говорив вiн, - коли б менi врятуватися на цей раз, то заприсягаюся,
що до смертi вже не зроблю жодного лихого вчинку. Не крастиму, не лаятимусь,
нiкого, нiкого, навiть мухи не скривджу!..
Шкода стало Моховинцi старого, безпомiчного дiда. Забула вона й про те, як вiн
зруйнував її хатку та вигнав з батькiвщини. Як хотiв вiн її зарубати сокирою та
на все життя зробив кривенькою. Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала,
що там здибає цiлу громаду Хух. Там вона розповiла, що бачила, й прохала
допомогти. Недовго їй довелося й прохати, бо ж всi Хухи мають добре серце. Вони
гуртом кинулись до дiда, що вже ледве дихав. Однi огорнули його зi всiх бокiв
своїми теплими кожушками; iншi здмухували з нього снiг; iншi лапками розгрiбали
намет.
Дiдовi стало теплiше. Вiн почув, як знову побiгла його жилами затужавiла кров.
Потiм простяг одну руку, вона була вiльна, обперся другою на сучок й висмикнув
одну ногу, а потiм i другу.
Радий та щасливий, вилiз вiн з намету й став на снiгу.
Було все навколо cipo. Вiхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде
праворуч, а де - лiворуч. Дiд постояв, а потiм застогнав знову.
- Яка з того помiч, що я здолав вилiзти з снiгу? Все одно в цiй вiхолi не знайду
я дорогу додому. Так чи iнакше менi помирати, бо ж хто менi покаже дорогу?!
Тодi перед ним об'явилася Хуха-Моховинка.
- Хуха! - затрусився вiн i закричав не своїм голосом, шукаючи сокири.
Вiн одхилився з твердого мiсця й знову загруз в наметi. Там стояв безпомiчний,
мов закам'янiлий. Але в тiй хвилi почув тонiсiнький голосочок:
- Так, я - Хуха! I навiть та сама, якiй ти зруйнував торiк хатку, а потiм у хатi
в добрих людей хотiв мене зарубати своєю сокирою...
Дiд затрусився ще дужче. Вiн був певен, що тепер Хуха помститься на ньому.
- Але ж тобi нема чого мене боятися! - продовжувала Моховинка. - Знай, що всi
Хухи на свiтi нiколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми
- добрi й не пам'ятаємо лихого. Це ж ми, Хухи, допомогли тобi вилiзти з намету.
А тепер я допоможу тобi вийти й з лiсу. Не бiйся нiчого й iди за мною!
Дiд все ще стояв нерухомо. Щелепи в нього трусилися, зуби цокотiли, й вiн не мiг
вимовити жодного слова.
- Ну, не марнуй часу. Ходiм! - ще раз звернулася до нього Моховинка й потихеньку
покотила вперед.
На узлiссi, коли вже стало видко, як блимають по селянських хатах вогники,
Моховинка спинилась.
- Тепер вже я буду вдома! - радiсно промовив дiд. - Як же я тобi вiддячу? -
спитав вiн потiм Хуху.
- Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинностi. Але ж на пам'ятку
цього дня я просила в тебе ось про що. Не забудь, що ти обiцяв, коли вже
замерзав у наметi. А по-друге: розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи
здоров!..
Тої ж митi Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дiд щиро їй дякував.
Швиденько вона покотила на Хушинi збори, де чекали її веселi вечорницi у старого
Хо.
А дiд щасливо дiйшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дiтей, i
дорослих, що не слiд боятися маленьких, добрих та гарнесеньких Хух...
(c) Василь Королiв-Старий
"Потерчата" (12 кб) (Не путать с Гарри Поттером и его друзьями!)))
Василь Королiв-Старий
ПОТЕРЧАТА
ПОТЕРЧАТА
Дячиха Євпраксiя поралася бiля печi. Вона гнiвалася. Вже давно перестояла вечеря,
час би й спати лягати, а дяка Оверка нема та й нема. А господинi ж найгiрше,
коли вона когось чекає до столу, а той не йде.
- Неначе тобi в болото пiрнув! - промовила дячиха сама до себе й iз серця
пiдкинула цiлий оберемок дров до печi.
Дрова голосно зашкварчали й почали так трiщати, мов там, у печi, хтось лущив
горiхи. По вiкнах, пiдлозi й стелi бiгали рожевi зайчики. В запiчку зацвiрiнькав
цвiркунець, в хату потягло теплом. Стало свiтлiше й веселiше. Великий кiт звiвся
на лежанцi, спочатку вигнувся дугою, а потiм витягся, позiхнув i пiшов на руки
до дячихи. Тут вiн так гарно почав муркотати, що дячисi аж полегшало на душi.
Вона задивилась на вогонь, як вiн переплигував з однiєї деревини на другу. Немов
хтось чiпляв до деревин бiлi, синi, рожевi та жовтi тремтячi краплинки
блискучого шовку. Вона поклала руки на стiл, схилила на них голову, позiхнула
раз-другий та й задрiмала...
Чекав дяка-господаря й Домовик.
Вiн звик, що й дяк також, як сам Домовик, рiдко вiдходив з дому на довгий час.
Та ще домовик любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та
говiркий, а коли бував з чогось задоволений, то виспiвував дуже гарно
тонесеньким голоском, мов малий хлопчисько, троїчне - по
тричi вряд. - посмiхався тодi Домовик й почував
вiд того велику приємнiсть. Тепер же йому було сумно...
Дяк Оверко вийшов з дому ще удосвiта до сусiднього села на Храм. Вже давно й
споночiло, по селу вже в багатьох хатах погасили свiтло й повкладалися спати, а
Оверка не було й не було...
Домовик виплигнув на хату й сiв на теплий бовдур. Вiдтiль його приємно обвiвало
легеньким димом березових дров й смачно пахла вечеря. Вiн подивився навколо,
вхопив iскру з димаря, запалив люлечку й виглядав далi.
- подумав Домовик саме в той момент,
як долi, бiля печi, це саме промовила й дячиха Євпраксiя.
Трохи ще посидiв на бовдурi, а потiм притоптав люлечку, щоб часом не впала якась
iскра на солом'яну стрiху. Тодi заглянув у бовдур, чи там справно горить, й
почав злiзати з даху.
Як i всякий порядний домовик вiн довго вагався, чи виходити зi свого двору, чи
нi? Все ще вiн чекав, що ось-ось дяк рипне хвiрткою. А тим часом заглянув до
собачої будки: чи не спить там Бровко? - подивився, чи Вiдьма замкнула хлiв з
коровами; вiдсунув цебер з цямрини, щоб той не впав у колодязь. I з кожною
хвилиною домовик помiчав, як у нього в серцi настає неспокiй за свого господаря.
Тодi вирiшив, що за господарство йому нема чого турбуватись, бо в хатi була
статечна господиня, а в оборi - Бровко, й швиденько вийшов з двору...
Стояв пiзнiй пiдзимок. Нiч була темна, як добрий атрамент. Небо було затягнуте
таким товстим, чорним сукном, що крiзь нього не пробивалося жодного променя
зiрки.
Домовик по-селянському насунув шапку на вуха й швидко подався назустрiч
господарю до великого болота, що було на шляху...
А саме в цей час дяк Оверко, добре уконтентований на Храмовому святi й трошки
пiд чарчиною, вийшов з другого села й пiдходив до болота з протилежного боку.
За селом вискочила поперед нього з-пiд вiльхи маленька, мов темний клубочок,
левадна Хуха. Вона помiтила, що дяк трохи п'яненький, й покотила попередити
Потерчат, щоб тi заздалегiдь розсвiтили свої каганцi. Бо ж тiльки Потерчата
могли показати дяковi Оверковi справжнiй шлях в тiм недобрiм мiсцi. Iнакше вiн -
п'яненький - мiг дуже легко оступитися з дороги й загрузнути в болотi.
А дяк, хитаючись, помалу посувався вперед. Вiн навмисно цюкав цiпком на твердiй
пiдмерзлiй дорозi, щоб почути, де буде м'яке болото. Знiчев'я та щоб було
веселiше, вiн тихенько наспiвував церковної пiсеньки:
- Бла-а-ажен му-у-ж, iже не iдеть на совє-є-т нече-е-сти-вих. Алiлуя, алi...
Раптом дяк урвав спiву, бо побачив, як перед ним блимнув малесенький
зеленкуватий вогник.
- Свят, свят, свят! - скрикнув дяк Оверко, спираючись й протираючи очi. - Чи не
випив я зайвої чарки? Може, допився до зеленого змiя? Не дурно ж у мене перед
очима зеленi вогнi плигають!..
Тим часом далi засвiтився другий вогник, потiм третiй, четвертий, десятий,
двадцятий... То Потерчата розсвiчували свої каганцi й бiгли вперед понад дорогою,
щоб вказати дяковi Оверковi шлях додому. Потерчатка були малесенькi, зовсiм голi,
з великими, блискучими очима й сторчоватими22 синенькими чубиками на голiвках.
Бiгли вони жваво, тiльки ж їхнi маленькi кривi нiжки не могли широко ступати, а
через те вони посувалися вперед дуже повiльно. Тим-то дяковi видавалося, що тi
вогники тихо повзуть понад болотом, коливаються, як зачеплена головою лампадка в
церквi. Вiн ще бачив, як вони то пiдскакували вгору, то поринали в долину. Це
через те, що Потерчата бiгли не рiвним шляхом, а по багновиську й перестрибували
з купини на купину.
Вiд того видовиська дяковi й хмiль увесь вийшов з голови. Поза шкiрою покотив
мороз, неначе хтось посипав йому за комiр холодного шроту. Шапка також полiзла з
голови, дарма що на його блискучiй лисинi було всього тiльки одинадцять
волосинок, якi тепер стали дибом.
- подумав переляканий дяк, як думають усi
люди, коли їм трапиться вночi щось незрозумiле, до чого вони не звикли.
Вiн хитнувся набiк, пiдiбрав поли свого довгого каптана й, не знать чого,
метнувся вiд дороги праворуч. Потерчата враз побачили, що вiн збивається з шляху.
Злякавшися, що дяк може загрузнути в болотi, а тодi вони самi - малосилi - не
зможуть його вiдтiль витягнути, вони збiглися до гурту, а потiм всi посунули до
нього й заступили йому дорогу.
Дяк Оверко зовсiм отетерiв. Не тямлячи себе, вiн метнувся вже лiворуч. Пробiг
кiлька ступнiв i скочив на купину. Купина захиталася в нього пiд ногами, але ж
не дуже, бо в покраю трохи вже була пiдмерзла. Однак вiн сам враз помiтив, що
вже втрапив у багновисько. Повний жаху, спинився вiн на тiй купинi й притаїв дух.
Потерчата помислили, що дяк мiркує, як йому йти далi, й знову побiгли на шлях. А
вiн дивився на вогники й мiзкував:
Тодi почав молитися та хрестити тремтячою рукою ту невидиму силу, що манила його
до себе.
Потерчата не знали, що їм робити. Бiгла хвилина за хвилиною, а дяк все стояв мов
стовп, не рухаючись з мiсця.
Вони знову повернули до нього, поставали навколо й почали спiвати всi разом. Той
їхнiй спiв нагадував шелестiння сухого очерету. Але ж то не очерет, то спiвали
Дитинчата-Потерчата:
Ой, дяче, дяче!
Ти ж сам не бачиш,
Такою пiтьмою
Ступати кудою.
Нас не жахайся,
Нам довiряйся:
Доведем додому
По шляху твердому!..
I знову вони почали посуватись понад болотом, освiчуючи йому правдиву путь.
Однак дяк їх не зрозумiв. Вiн все стояв i трусився, як лист на осицi. Потiм
ущипнув себе за носа, щоб переконатися, що вiн не спить i не марить.
- Ой, ой! - скрикнув вiн голосно, бо таки мiцно ущiпнувся.
Коли ж помiтив, що вогники вiдходять вiд нього все далi та далi, почав
заспокоюватись.
- Нi, нi! Ти мене не одуриш, бiсовське навожденiє! - сказав вiн сам собi. -
Дзуськи! Я - особа духовна, у вiвтарi буваю, а в церквi ж я - свiй чоловiк!.. Ну,
звiсно, лiпше в таку темряву сидiти вдома, як блукати сновидою чи стовбичити
серед болота, мов Дiдько. Отож недурно-таки i в Святому Письмi сказано, що
I, не скiнчивши своєї думки, вiн потихеньку злiз з купини та обережно подався
праворуч. Тепер, кидаючись то в один, то в другий бiк, вiн вже зовсiм згубив в
тiй пiтьмi належний напрям й попростував у самiсiньке болото. Тiльки раз
чавкнула нога в багнi, й вiн полетiв у пiдмерзлу воду сторч головою. Шапка йому
злетiла, гарусовий шарф на шиї розмотався. Дяк почав борсатись, але ж довгi поли
ватяного каптана враз намокли, стали важкi, облипали йому ноги й не пускали
вилiзти з багна. В розпачi вiн почав вичитувати молитов, бо ж з обов'язку вiн
був чоловiк богобоязливий, а потiм, як почув, що загрузає ще дужче, щосили
закричав не своїм голосом:
- Рятуйте! Рятуйте, хто в Бога вipyє! Потопаю в болотi, яко фараон Гонитель!..
Той покрик почув Домовик. Ще здалеку вiн побачив, як в тiм напрямi побiгли
Потерчата з каганцями, й умить зрозумiв, що таке сталося. Мов цап, пострибав вiн
чимдужче по купинах. Потiм пiдскочив до загрузлого в болотi дяка, перевернувся
на стару вербу й простягнув йому просто в руки дебелого сука. Дяк Оверко
вхопився обома руками за той сучок й почав видиратись нагору. Тим часом Домовик
мигнув кiлька разiв другою вiтою Потерчатам, щоб вони швидше погасили свої
вогники. Вiн-бо бачив, що дяк їх дуже злякався.
Потихеньку пiдштовхуючи свого господаря з багна, Домовик вивiв дяка на суходiл.
Тут вiн поставив його лицем в напрямi дороги, витяг з болота шапку, непомiтно
прив'язав її до шарфа й прошепотiв на вухо таким способом, щоб дяк подумав, нiби
то вiн сам так намислив:
- Iди тепер, Оверку, просто й нiчого не бiйся!
Почувши пiд собою твердий ?рунт, мокрий, промерзлий дяк, забувши й про свою
шапку, щосили подався вперед. Швидко вiн помiтив край дороги три тополi, що
стояли перед царинoю села. Далi угледiв на обрiї й бiлу дзвiницю церкви, бiля
якої була його хата.
Тепер вiн зiтхнув з полегшенням. Трохи було йому страшно, що ж скаже дячиха
Євпраксiя, що вiн так забарився та затьопався... Витяг вiн з кишенi мокру
червону хустку, витер з чола холодний пiт. Потiм нюхнув тютюну, чхнув, аж йому
iскри з очей посипались, й пiдступив до своєї хвiртки.
Домовик заскочив наперед й вiдчинив йому ворота. Потiм помiг їх щiльненько
зачинити, а дяка пропустив у хату поперед себе. Тут знову вiн причинив за
господарем дверi, бо той сам забув це зробити: такий вiн був стурбований
пригодою та щасливий, що врятувався вiд бiди.
Домовик також paдiв, що йому вчасно прийшла думка йти рятувати господаря, бо в
тiм малiм болотi не було нi Водяника, нi Русалок, а малi Потерчата не могли б
самi врятувати дяка. Але ж коли дяк Оверко став бiля печi перед свiтлом, то
Домовик не мiг втриматись вiд реготу. Неначе меблi затрiщали, так пролунав його
смiх.
I було чого! Дяк увесь був вимазаний чорним глеєм, по всьому обличчю було
розмазане багно, виглядав вiн, неначе мокра курка, а на самому носi налипла
добра купа бруду, що висiла, мов кишка у iндика.
Домовикiв смiх розбудив дячиху. Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й
пiдскочила, мов опечена.
- Мати Божа Почаївська! Що ж це за Марюка?! - сплеснула вона в долонi. - Амiнь,
амiнь! Розсипся!..
- Не кричи так велегласно, стара! - лагiдним голосом промовив дяк. - Це - не
Марюка, це - я, живий i невредимий раб Божий, дячок Оверкiй! - i вiн скоса
поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив.
I справдi! В тiй хвилинi вона нагнулася пiд припiчок та й вхопила в руку вiника.
- Ах ти ж такий-сякий, забродо, п'янице! Ось я тобi покажу !
Побачимо, чи будеш ти й тепер ! - закричала вона.
- Укротися, Євпраксiє! - притримав її дяк. - Не гнiвися, не карай, дай слово
промовити... Водила мене нечиста сила, хотiла в болотi втопити!..
Але ж Дячиха не дала йому скiнчити.
- Сам ти - нечиста сила! А водила тебе по болотi горiлка, безбожнику!..
- подумав про себе Домовик.
Але ж йому шкода було й доброго дяка й вiн непомiтно висмикнув з дячишиної руки
вiника. Потiм ще раз гучно засмiявся й стрибнув на теплу лежанку до товстого
кота.
А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповiдав дячисi
Євпраксiї, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотiла втопити в
болотi, та злякалася його щирих молитов...
(c) Василь Королiв-Старий
-
-
29.11.2008 в 20:45И накануне тираду что означают слово "хохол" я слышел его в филме Феодора Бундрчука "9 рота" где был украинец кто звали "хохол". Мне сказали что это то и означают - украинец. А обида ли это слово?
-
-
30.11.2008 в 00:38Ну, ты и провокатор, уважаемый!
Сейчас меня будут бить и те, и другие)))
Ладно! У меня есть своё мнение и я его озвучу. И вообще... Мой дневник - о чём хочу, о том и пишу!
Предыстория
История недавняя
Совсем свежая история
"Маемо, що маемо"
Заключение
К вопросу о "хохлах"))
-
-
30.11.2008 в 13:52-
-
02.12.2008 в 00:12Спасибо ))
Прочитала с удовольствием
-
-
02.12.2008 в 01:26Э-э-э... А я ждал, что меня бить будут...
Так надеялся!
)))