росія вже давно на тому етапі війни коли їм безнадійливо лячно щоб вони не робили.
Не дивлячись на те що над цією російською національною ідеєю плідно працювало мільйонів сто громадян, горілка ніяк не могла вичерпатися. А це означає, що для пересічних росіян (під керівництвом найбагатшої особини світу) окрім жалюгідного життя, єдиним досягненням якого є його завершення не від алкоголю, дтп з кортежем священника рпц чи мордобою за пожмаканий рубль, взагалі не існувало загроз.
А тепер їм страшно. Всім. І сімоньян страшно, і соловйову дуже страшно. Тим хто здатен елементарно мислити навіть страшніше за тих хто десь в тайзі зараз спить у взутті.
В російському заскорузлому телевізорі люди які бояться більше ніж ті кого вони намагаються переконати що боятися нема чого. Лікарям страшніше ніж пацієнтам. Пунцові обличчя виглядають так наче їх власники плачуть за десять хвилин до ефіру.
Пропагандисти вже прекрасно розуміють що їм кінець, а тому сидітимуть на цьому мурашнику до кінця. Готовий битися об заклад що хтось із них потягне амбулу з цианідом ще до нашої Перемоги.
На фронт замість тімоті їдуть хрюша і стєпаша, хоча всі троє створені та використовуються в однаковий спосіб.
путіна продовжують малювати, змінюючи декорації. Російські олігархи, впевнений, вже ретельно описали у щоденниках як їх змусили підтримувати рашизм щоб потім махати ними у британських судах заради розблокування грошей на філіпінських покоївок.
патріарх кирило, можливо, навіть вперше в житті почав молитися.
медвєдєв наче собака продовжує безцільно бігати за машиною. Гавкіт вже не той, але інстинкти все одно беруть своє.
лукашенко, схоже, намагався зіскочити з цього потяга, який впевнено пре на рештки кримського мосту, першим викинувши валізу фірми макей і швидко зрозумівши що їде далі але вже без валізи.
тихий дон кадиров бореться з депресією, нагороджуючи доньок орденами кадирова.
По обличчю шойгу видно що він із задоволенням помер би від серцевого нападу, але «сердцу не прикажеш».
патрушев засинає і прокидається з думкою як не закінчити як берія.
медведчук після вечері у ялтинському ресторані забирає недоїдки з собою щоб потім розігріти у микрохвильовці і просить офіціантів не викидати кості від курки, бо треба ще погодувати вдома ківу.
Вони так хочуть щоб ми злякалися життя без світла, але і цей крок змусить їх самих злякатися ще дужче.
І свого ядерного удару вони бояться більше ніж ті кого вони хочуть налякати.
Ім лячно. Їм дуже страшно. На них чекає поразка і від цієї темряви вони не врятуються. Навіть якщо залишать нас всіх без світла, це світло ніколи не з‘явиться там. Бо воно наше.