Цитатник Хилого. Ноябрь

Перед смертью зимой не ндышишься. Опять много осени... И тишины)))
(Обрабатывать некогда. Фактически - сырой "материал" ))


Шум нагревающегося чайника вселяет уверенность в завтрашнем дне.
(c) осенняя вишня

Знаю, почему я люблю ночь больше, чем день ... у дней есть названия и номера. И ты всегда знаешь, что вот к такому числу нужно то-то, а в четверг - на работу и т.д.
А ночи - они безымянны. Тем и прекрасны.
(с) Мария Карела

я почти неделю ездила с 75 рублями в кошельке.
(c) М.Ц.

...забавно, как люди, слыша мой шепот, автоматически переходят тоже на шепот. Прекрасный способ понизить звуковую насыщенность мира.)...
(c) осенняя вишня

Составить очередной список "ту ду", "ту хэв" и новинка сезона - "ту рид".
(c) чудесная фрея

Как бы в мире было тихо, если бы все люди говорили шепотом...
(c) осенняя вишня

Когда у тебя сорок восемь ног, то и немудрено встать не с той ноги.
Особенно, если только одна нога та.
(c) осенняя вишня

Зеваю так широко, что даже в спине что-то хрустит.
(c) Nosema

6). в детстве я нечаянно обрила кошке хвост.
не надо жалеть кошку, потому что потом я пыталась сделать то же самое со своей головой. - мы с кошкой играли в индейцев. :gi:
(c) nakinski

настоящей мечте помешать нельзя
(c) Frau Schmerler

Время кто-то сдувает, как парашютики с одуванчика. Когда-нибудь сдуют всё время и останется абсолютная лысина.
(c) осенняя вишня

Чувствую, пора наведаться к психоаналитику, развлечь специалиста.
(c) Sei Souma

Чем ближе знакомлюсь с французским, тем терпимее становлюсь к английскому
(c) Hily

Вы хотели что-то изменить? Пожалуйста! Ах, не сказали точно что? Это ваша проблема.
(c) осенняя вишня

О взаимопонимании: "человек, с которым не надо ставить смайлики в аське".
(c) Secret Garden

воистину, Екатеринбург - город Катерин.
когда в основном модельном составе из 10 девушек шестеро Кать ... то задумываешься.
(c) canard

... башка болит... странно - на работе жопа, а болит - башка
(c) Tatyana

Оно само написалось (с)
Причем финал стал неожиданностью даже для меня. Я лично задумывала несколько другое.
(c) Izzzida

Если вам досталась дорога длиной всего в пару километров и с тупиками на обоих концах, не пытайтесь по ней ходить или ездить. Это не дорога, это взлетная полоса.
(c) Disprein

@темы: Цитатник

---

Касперско-озверевшее

Антивирус нашёл якобы какого-то трояна в программке, которую я сам написал ещё в 97-м году!

В те далёкие, довордовские времена, когда народ вовсю пользовался Лексиконом, понадобилась мне утилитка, которая просто добавляла в конец каждой строки лишний перевод каретки. То есть делала текст "через два интервала" ))) В исходнике на Паскале всей программы - с десяток строк. И чего такого вредоносного в ней узрел этот мнительный Касперский? Ума не приложу

(Аспиранточка хихикает: "Написали вирус и сами не заметили!" )))

@темы: Аспиранточка, Анекдоты, Для памяти

---

Прощально-приветственное

Прощай, осень 2008-го! Ты была хорошей. Во многих отношениях)))

Надеюсь, наступившая зима тоже не разочарует

@темы: Для памяти, Позитив

---

Убедительно-хорошее

30.11.2008 в 00:26

Пишет  осенняя вишня:

Убеждаю себя, что я очень общительный и разговорчивый человек. Хочу общаться со всеми. Любой опыт общения - это прекрасно. Из любых разговоров можно выудить что-то полезное и интересное.
Посмотрим, смогу ли я переломить себя. Цели абсолютно эгоистичные: хочу обратно свой голос.

@темы: дневники, Здоровье, Люди

---

Продолжая разговор или К вопросу о русских языках

В позарошлом посту неожиданно для себя зацепил тему украинской народно-фолькльорной нечисти)))

По этому поводу просто невозможно не упомянуть такого автора, как Василий Королив-Старый (1879 - 1943)
Под катом - два его, пожалуй, самых известных произведения. Сори, не по-русски))

"Хуха-Моховинка" (19 кб)

Василь Королiв-Старий
ХУХА-МОХОВИНКА

Вона була останньою.

Народилася не ранньою весною, як всi її сестри та брати. Було тодi вже тепле,
ясне, веселе лiто. Тим-то вона була найменшою в родинi, "мiзинчиком". Її дуже
жалiли й любили, але ж любили не тiльки за те, що була вона манiсiнька, як
кошенятко. Була вона добра, лагiдна, плоха, звичайненька, слухняна, роботяща. А
граючись з iншими малими Хухами, радо приставала на всяку забавку, до якої її
кликали. I нiколи нiхто не бачив, щоб вона колись гнiвалась, чи була
роздратованою, або ж мала якiсь примхи.

Коротко кажучи, це була дуже гарна Хушка, може, лiпша, як всi iншi Хухи в тому
лiсi.

Звали її Моховинка.

Ми, люди, всiх Хух звемо просто Хухами, так само, як i вони кажуть на всiх нас
просто "Люди". А тим часом Хухи бувають рiзнi. Тi, що живуть у лiсi, звуться
лiсовими; тi, що по проваллях та скелях, - печерницями; що понад рiчками та
озерами, - очеретянками; тi, що у високiй травi та бур'янах, - бур'янками.
Бувають ще: степовички, байрачнi, леваднi. Тiльки немає болотянок, бо всi Хухи,
як котики, не люблять вогкого.

Моховинка була зроду лiсовою Хухою, й не тiльки лiсовою, а ще й боровинкою, бо
народилась вона у густому-густому старому бору, де споконвiку жив увесь її
славний рiд. Вiдомо ж бо, що Хухи з роду в рiд живуть по одних i тих самих
мiсцях. Переселяються ж тодi, коли щось зруйнує милу їм їхню батькiвщину.

А це буває дуже, дуже тяжко, й вони гiрко плачуть. Правда, люди здебiльшого того
плачу не розумiють, думають, що то стогне вiтер, чи скриплять дерева в лiсi, або
пищать мишi в полi. Бо ж люди дуже рiдко помiчають та розумiють чужi сльози...

Однак тому великому бору, в якiм жила Моховинка, нiчого не загрожувало. Лiсник
доглядав, щоб нiхто не кинув сiрничка, хлопцi глибоко всередину ходити боялися,
рубали ж лiс тiльки невеличкими частками, й вiн швидко виростав знову...

В тiм бору, мiж корiнням великої сосни, зробила на осiнь Моховинка собi хатку.
Заблудити вона не могла нiколи, бо ту сосну легко пiзнати: на прикорнi вона
дiлиться на три товстих стовбури. Моховинка заложила всi дiрки сосновими
галузками, а щiлини й зокола, й зсередини - м'яким зеленим мохом.

Була вона й сама така пухка, як мох. Мала довгу вовночку, що, мов шовком,
вкривала все її тiльце. Сама тiльки мордочка була голенька й нагадувала садову
жовто-фiолетову квiточку - "братки". Та були ще в неї голенькi зiсподу, рожевi
лапки.

Як i всi iншi Хухи, Моховинка так само мала мiнливу вовночку, яка враз сама
собою робилася того кольору, що й тi речi, бiля яких бувають Хухи. Моховиночка
найчастiш була зеленою, бо рiдко вiдбiгала вiд своєї зеленої хатки. Але ж, коли
вона бiгала по соснових старих глицях, що лежали на землi, то ставала такою ж
рудувато-червоною, як вони. Бiля потоку була вона блакитною, як вода; на пiску -
жовтою, як пiсок; мiж кущами шипшини - рожевою; на вереску - фiолетовою, на
снiгу ставала бiлою.

Через те люди так рiдко й помiчають Хух. Хоча ж i те треба казати, що люди
взагалi дуже неуважнi: вони мало дечого помiчають навколо себе. До того ж далеко-далеко
не кожний може побачити Хуху...

Одного дня Моховинка прокинулася спозаранку: ще й не свiтало. Прокинулася, бо їй
стало холодно. Вона виглянула вiконцем й побачила, що по лiсу на глицях й на
деревах лежить якась срiбна пелена. Спочатку вона помислила, що то була iмла,
але ж коли придивилась краще, то помiтила, що те було не подiбне нi на iмлу, нi
на важкий туман, що часом котив бором. А був то перший снiг, бо вже зачинався
пiдзимок.

Щоби не змерзнути, Моховинка витягла зi своїх зимових запасiв сухого моху й
затулила щiльненько вхiд у хатку. Потiм знову скрутилася клубочком та й заснула.
Але недовго вона спала. Збудив її якийсь страшний звук. Почула вона, неначе
хтось мiцно гупнув бiля неї, аж у вухах задзвонило. Сама ж вона так пiдплигувала
на своєму лiжку, аж її нiжки вгрузли в мох, а манiсiнька подушечка з м'якенької
кульбаби покотилася на долiвку. Тої ж хвилини щось гупнуло знову, ще дужче, Хуха
прожогом вiдчинила вiконце й побачила чоловiка.

То був дiд у великих повстяниках, що майже цiлком застували їй дивитися. Вiн
вихнувся, щось блиснуло в повiтрi й те блискуче вдарило по соснi. Знову аж луна
пiшла вiд того дзвiнкого удару, а її сосна жалiбно застогнала.

Перелякана Моховинка притьмом плигнула до дверей й мiж дiдовими ногами
проскочила надвiр. Навколо стояло вже чимало iнших Хух й сумно дивилися, як дiд
рубав сосну. Їм було боляче слухати, як плаче та красна, троїста сосна. Але ж що
вони такi манесенькi, що могли зробити? Як могли їй допомогти?

Тiльки ж один старий, мудрий i досвiдчений Хо-Суковик надумався.

- По тому, як той дiд поспiшає та оглядається, - промовив Суковик, - я бачу, що
вiн робить це не по правдi! А бiжiть, лишень, дiти, до лiсника, пищiть,
шкрябайте йому у вiконце, аж поки вiн не прокинеться. Забiжiть котрийсь по
дорозi до Лiсовика, скажiть i йому: вiн щось вигадає...

Хухи мерщiй покотили до лiсникової хатинки. Там вони пищали, хрокали, стукали у
вiкна, аж поки не прокинувся лiсник.

- Що воно за знак? - промовив вiн сам до себе. - Дерева стоять й не
поворухнуться, а воно щось шумить та пищить. Чи не Хухи часом?

Тодi Хухи почали ще дужче шкрябатися по шибах.

Лiсник накинув кожушину на плечi й вийшов за порiг. Тут його призвичаєне вухо
здалеку вловило стук сокири. Вiн хутчiй вхопив рушницю й побiг у лiс. А поперед
нього бiг його ловецький пес, а ще поперед пса котили щасливi Хухи. Та тiльки ж
дiд ще здалеку зачув небезпеку й подався тiкати.

I таки втiк. Але ж Моховинчину хатинку було знищено, сплюндровано. Одну стiну
було зовсiм вивалено, мох понiвечено й розкидано, а всередину не можна було й
пролiзти: стiльки там валялося великих й малих трiсок та кори. Прийшла на
Моховинку бiда...

Що було робити?.. Проситися до когось в хатку було незручно, бо у Хух такий
звичай, що кожна доросла Хуха повинна мати свою окрему хатинку. Через те вони й
будують такi манiсiнькi хатки, що навiть удвох там не можна зручно помiститися.
Турбувати ж навiть рiдних батькiв, чи там сестер, або братiв жодна Хуха собi не
дозволить. Отож лишалося одно: шукати нового помешкання, дарма що всi родичi й
знайомi кликали Моховинку до себе жити.

Одубiлими рожевими лапками побiгла Хуха по бiлому, холодному снiгу, заглядаючи
пiд кожне дерево, пiд кожний кущик. Але ж в тому лiсi було повно Хух. Скрiзь, де
тiльки було дупло чи якась нiрка, - там уже була iнша Хуха або Хо.

Моховинка бiгла все далi й далi. Була вже й обiдня пора, а вона ще зранку нiчого
не їла. Охляла, знесилилась, перемерзла. Ледве пересувала ноженятами, але ж
мандрувала все далi. Нарештi скiнчився лiс, й Моховинка вийшла на узлiсся. Там
побачила вона незрозумiлi їй величезнi бiлi купи. Здалека вони були подiбнi до
того, в чому жив лiсник. Коли ж вона наблизилась до них, то вчула, що вiдтiль
тягне теплом й чимсь дуже смачно пахне.

З одного боку меншої купи вгледiла вона дощову соснову стiну. Пiд нею було
кiлька щiлин, якими можна було пролiзти. Моховинка заглянула в дiрку й побачила
велику теплу хату. В тiй хатi лежали двi великi бiлi тварини, подiбнi до диких
кiз або сарн. Вони мали роги й довгi, як у Водяника, бороди, але дивились на неї
лагiдно своїми жовтими очима.

Моховинка часто бачила диких кiз, навiть влiтку гралася з деякими козенятками,
то й тепер вона не злякалася цих незнайомих створiнь, бо вони трохи нагадували
тих, що були в лiсi. Через те вона привiталася й пролiзла щiлиною пiд ворiтьми в
козячий хлiвець...

Тут було тепло, було багато запашного сiна, що так само гарно пахло, як i її
улюблений мох. Господарi були лагiднi, дуже спiвчутливо вислухали, яке трапилося
їй нещастя, й самi запросили її тут лишитись та оселитись. I хоча, звичайно,
Хухи не живуть по хлiвах, - Моховинка не мала чого iншого робити.

Так i стала Хуха-боровинка Хухою хлiвною...

Через якийсь час вiдчинилися тi дверцята, пiд якими пролiзла Моховинка, й у
хлiвець вступила дiвчинка. Вона була гарнесенька, бiлява, з блакитними очицями.
I одразу сподобалась Моховинцi.

Дiвчинка увiйшла з дiйницею та шматочком хлiба, що був дуже смачний, бо Хуха
потiм знайшла на соломi три крихiтки й наїлася досхочу. Дiвчинка пестила кiз,
цiлувала їх в рожевi мордочки, подоїла молочко, щiльненько затулила дверцята й
пiшла собi. Так щодня приходила вона кiлька разiв у хлiвець. Так само приходив
сюди й сам господар, що приносив козам їсти. А коли стало кiлька теплiших днiв,
то вкупi з дiвчинкою щоразу був i манесенький хлопчик. Вiн був такий самий милий,
як i його сестриця...

Минав день за днем. Тихо й спокiйно жила в козячому хлiвi Хуха-Моховинка. Було
їй тут тепло, мала вона м'яку постiль, їжа була смачна та поживна. Могла вона
їсти досхочу запашного сiна, майже щодня знаходила кiлька крихiток хлiба, а
часто могла ще й полизати краплинку молочка, що iнодi вибризкувалось з дiйницi
на сiно.

Одного бракувало Моховинцi: не було тут нiде поблизу жодної iншої Хухи. А кожний
знає, як тяжко жити без рiдного товариства в чужiй сторонi!..

I Хуха мрiяла й удень i вночi, коли ж прийде час, що вона зможе повернутись до
своєї Батькiвщини. Однак тiльки мрiяла, бо що далi, то все ставало холоднiше, а
Моховинка боялася виткнути на мороз свою жовто-фiалову мордочку. Вона ще не
знала, що по зимi завжди приходить весна. Сподiвалася ж тiльки того, що, коли
вже вона зовсiм виросте й у неї зробиться дуже густа вовночка на кожушку, - тодi
тiльки зможе вона, не боячись морозiв, повернути до Рiдного Краю.

Одного дня в хлiвi трапилось нещастя.

Як приходив увечерi господар з великим оберемком сiна для кiз, то його зненацька
покликали з хлiва. Вiн поспiшав й забув узяти iз собою ту сiтку, в якiй звичайно
приносив сiно. Отже, вночi в ту сiтку й заплуталась старша коза Лиска. Чим дужче
вона борсалася в нiй, тим дужче заплутувалась. Вранцi Моховинка побачила Лиску
зовсiм безпорадною. Вона лежала зi спутаними ногами, голова також застромилася в
поплутанi мотузки, бiдна коза не могла поворухнутись, а тiльки жалiбно мекала.
Менша кiзка Оришка ходила навколо своєї подружки, лизала її, обнюхувала, також
мекала, але не могла їй нiчим допомогти.

Тодi Моховинка кинулася кликати дiтей. Вискочила вона щiлинкою пiд дверима й
побiгла до хати. Тут вона вищала, муркотала пiд вiкнами й пiд дверима, але нiхто
в хатi не чув її нiжного голосочку. I тiльки тодi, коли вже господар, виходячи
надвiр, вiдчинив дверi, змогла Хуха проскочити в хату. Тут вона враз ускочила в
лiжко до дiтей.

Але Хухи не можуть говорити, доки бувають невидимi. Вони тiльки пищать, як мишки,
або ж муркочуть, як котики. Сили вони також не мають, бо легесенькi, як пушинка,
а м'якесенькi, як вата. Тим-то як не намагалася Моховинка розбуркати дiток,
нiчого не могла зробити. Вони тiльки крiзь сон чули її пухнате тiльце, чули, як
нiжно вона лоскоче їх своїми лапками по обличчю, й, посмiхаючись, спали далi.

I тiльки тодi, коли вже мама зварила снiдання, пробуркалися дiтки. Вони
прокинулися веселi й почали розповiдати, який гарний їм снився сон.

- Ненечко! - гукали вони одне поперед одного. - До нас у лiжко вскочило щось
таке, мов котик. Тiльки то не був котик. Гарнесенький, м'якесенький. Мордочка
мов квiточка, а голосок як у мишки.

Але мама їм вiдповiла:

- То ввi снi таке часом ввижається. В життi ж такого не буває. Їжте, дiтки,
кулешик.

Бiдна ж Хуха бiгала навколо дiтей й не могла їм нагадати про Лиску, що лежала
спутана в хлiвi. I вже аж тодi, коли з хати вийшли тато й мама, Моховинка
наважилась показатись дiтям. Вона могла це зробити, бо ж тi дiтки були дуже
добрi. А вiдомо, що тiльки дуже добрi дiтки, що нiколи нiкого не уразять, тiльки
тi можуть побачити на власнi очi живу Хуху.

Дуже зрадiли дитинчата, коли перед них з'явилося те миле звiрятко, що вони
бачили його ввi снi. Хлопчик нахилився до Моховинки, щоб узяти її на руки, але ж
вона вислизнула в нього з-помiж пальчикiв й тонесеньким голосочком, як струна,
продзвонила:

- Хутчiй! У нас нещастя! Коза Лиска заплуталася в сiтку! - й з тими словами вона
побiгла до дверей. А за нею побiгли й дiти...

Так Хуха врятувала свою приятельку Лиску, яка дозволила їй жити в теплому хлiвцi.

Дiти були їй дуже вдячнi. Тепер вони приносили Моховинцi крихiтки всього того,
що їм давали найсмачнiшого. А Хуха, коли нiде поблизу не було когось iз людей,
показувалася дiтям, гралася з ними, дуже їх бавила.

Ще проминуло чимало часу. Колись на Маслянiй тато й мама поїхали до другого села
в гостину до бабусi. Дiти ж запросили Моховинку до хати. Там вони весело
забавлялися, бо Хуха була моторна й умiла вигадувати всякi виграшки. Саме тодi,
коли вона показувала, як по деревах стрибає вивiрка, нечутно вiдчинилися дверi й
у хату увiйшов отой самий дiд, що хотiв колись зрубати сосну, в якiй жила
Моховинка.

- Тiкайте, дiти! То ж Хуха! - закричав вiн страшним голосом, угледiвши Моховинку,
й кинув на неї сокиру, щоб її вбити.

Хуха враз стала невидимою. Однак вона не встигла як слiд вiдскочити й гостряк
сокири влучив її по заднiй нiжцi. Вона болiсно запищала й, шкандибаючи, попiд
лавками покотилася до дверей. А той лихий дiд почав її лаяти й ганити увесь
Хушачий рiд.

- То - лихi тварини! - говорив вiн дiтям. - Вони тiльки те й роблять, що чинять
якесь лихо людям. Та й нема ж чого дивуватись, бо то ж - Нечиста Сила!..

Дiти слухали й не могли тому йняти вiри. Вони вже й caмi добре знали Хуху.
Бачили вони навiч, яка вона мила, добра, плоха, нешкiдлива. Знали вони, як
Моховинка вболiвала, коли кому була якась прикрiсть, пам'ятали, як вона
врятувала їхню Лиску. Й тому не могли вони повiрити словам злого дiдa, що
говорив про те, чого сам не знав, а тiльки чув вiд iнших, також не знаючих людей.

Навпаки, дуже вони жалiли бiдну Моховинку , скрiзь шукали її, кликали, приносили
їй найсмачнiшої їжi. Але їжа лишалася незайманою. Хуха нiде не обзивалася...

Поранена Моховинка мовчки чекала пiд лавкою, аж поки хтось не вiдчинив з хати
дверей. Тодi вона вискочила надвiр. На хвилинку забiгла в хлiвець, попрощалася,
красненько подякувала гостинним козам за їхню ласку й пошкандибала до свого
рiдного бору.

В лiсi вже зачинав танути снiг. Починало вже пригрiвати весняне сонечко. Тепер
Моховинка вже й без того не боялася холоду, бо ж вона була зовсiм дорослою. В
лiсi вона знайшла маленьку ямочку пiд каменем, надряпала з-пiд снiгу м'якого
моху й зробила собi тимчасову хатинку. Там вона перебувала аж до лiта, коли вже
могла знайти собi житло.

Всi Хухи-боровинки радiли з її повороту. Залюбки вони слухали її цiкавi
оповiдання про те, як цiлу зиму прожила вона з козами та людьми. Й з того часу
почали її кликати хатньою Хухою, або кривенькою Моховинкою.

Минув пiсля того цiлий рiк. Знову у лiсi нападало багато снiгу. Тiльки ж тепер
Моховинка вже не боялась зими. З помiччю своїх родичiв вона вибудувала собi
гарнесеньку хатку, наносила повну хижку запасiв: сушених грибкiв, меду, в'ялених
ягiдок, корiнцiв, суничного чаю. I жилося їй дуже добре. Удень вона працювала по
господарству, а ввечерi йшла кудись в гостi до подружок. Також робила все, що
Хухам загадували Мавки.

Якось довелося їй iти далеко, аж на другий бiк лiсу на iменини старого, мудрого
й всiма поважаного Хо-Суковика. Надворi було дуже холодно. Крутила така вiхола,
що й свiту Божого не було видно.

Моховинка котила з кучугури на кучугуру й вже перебiгла аж до середини лiсу,
коли зненацька вчула стогiн. Прислухалась i впiзнала: стогнала якась людина.
Вона метнулась в той бiк й угледiла в наметi майже зовсiм заметеного снiгом
злого дiда. Бiля нього лежала зрубана сосна. Вiн збезсилiв, задубiв й, почуваючи,
що йому надходить кiнець, голосно молився.

- Господи! - стогнав вiн. - Пробач менi мої грiхи... Я не хотiв би покинути цей
свiт, не покаявшись...

i вiн почав перелiчувати всi злочини та кривди, що вчинив протягом свого життя.

- Але ж, - говорив вiн, - коли б менi врятуватися на цей раз, то заприсягаюся,
що до смертi вже не зроблю жодного лихого вчинку. Не крастиму, не лаятимусь,
нiкого, нiкого, навiть мухи не скривджу!..

Шкода стало Моховинцi старого, безпомiчного дiда. Забула вона й про те, як вiн
зруйнував її хатку та вигнав з батькiвщини. Як хотiв вiн її зарубати сокирою та
на все життя зробив кривенькою. Швидше покотила вона туди, куди йшла, бо знала,
що там здибає цiлу громаду Хух. Там вона розповiла, що бачила, й прохала
допомогти. Недовго їй довелося й прохати, бо ж всi Хухи мають добре серце. Вони
гуртом кинулись до дiда, що вже ледве дихав. Однi огорнули його зi всiх бокiв
своїми теплими кожушками; iншi здмухували з нього снiг; iншi лапками розгрiбали
намет.

Дiдовi стало теплiше. Вiн почув, як знову побiгла його жилами затужавiла кров.
Потiм простяг одну руку, вона була вiльна, обперся другою на сучок й висмикнув
одну ногу, а потiм i другу.

Радий та щасливий, вилiз вiн з намету й став на снiгу.

Було все навколо cipo. Вiхола крутила так, що не можна було вгадати, куди буде
праворуч, а де - лiворуч. Дiд постояв, а потiм застогнав знову.

- Яка з того помiч, що я здолав вилiзти з снiгу? Все одно в цiй вiхолi не знайду
я дорогу додому. Так чи iнакше менi помирати, бо ж хто менi покаже дорогу?!

Тодi перед ним об'явилася Хуха-Моховинка.

- Хуха! - затрусився вiн i закричав не своїм голосом, шукаючи сокири.

Вiн одхилився з твердого мiсця й знову загруз в наметi. Там стояв безпомiчний,
мов закам'янiлий. Але в тiй хвилi почув тонiсiнький голосочок:

- Так, я - Хуха! I навiть та сама, якiй ти зруйнував торiк хатку, а потiм у хатi
в добрих людей хотiв мене зарубати своєю сокирою...

Дiд затрусився ще дужче. Вiн був певен, що тепер Хуха помститься на ньому.

- Але ж тобi нема чого мене боятися! - продовжувала Моховинка. - Знай, що всi
Хухи на свiтi нiколи не шкодять людям, а, навпаки, дуже часто їм допомагають. Ми
- добрi й не пам'ятаємо лихого. Це ж ми, Хухи, допомогли тобi вилiзти з намету.
А тепер я допоможу тобi вийти й з лiсу. Не бiйся нiчого й iди за мною!

Дiд все ще стояв нерухомо. Щелепи в нього трусилися, зуби цокотiли, й вiн не мiг
вимовити жодного слова.

- Ну, не марнуй часу. Ходiм! - ще раз звернулася до нього Моховинка й потихеньку
покотила вперед.

На узлiссi, коли вже стало видко, як блимають по селянських хатах вогники,
Моховинка спинилась.

- Тепер вже я буду вдома! - радiсно промовив дiд. - Як же я тобi вiддячу? -
спитав вiн потiм Хуху.

- Хухи не потребують подяки. Вони роблять добро з повинностi. Але ж на пам'ятку
цього дня я просила в тебе ось про що. Не забудь, що ти обiцяв, коли вже
замерзав у наметi. А по-друге: розкажи людям, що з тобою трапилось. А тепер ходи
здоров!..

Тої ж митi Моховинка зникла, але ж вона ще чула, як дiд щиро їй дякував.

Швиденько вона покотила на Хушинi збори, де чекали її веселi вечорницi у старого
Хо.

А дiд щасливо дiйшов до своєї хати й з того часу почав переконувати й дiтей, i
дорослих, що не слiд боятися маленьких, добрих та гарнесеньких Хух...


(c) Василь Королiв-Старий

"Потерчата" (12 кб) (Не путать с Гарри Поттером и его друзьями!)))

Василь Королiв-Старий
ПОТЕРЧАТА

Дячиха Євпраксiя поралася бiля печi. Вона гнiвалася. Вже давно перестояла вечеря,
час би й спати лягати, а дяка Оверка нема та й нема. А господинi ж найгiрше,
коли вона когось чекає до столу, а той не йде.

- Неначе тобi в болото пiрнув! - промовила дячиха сама до себе й iз серця
пiдкинула цiлий оберемок дров до печi.

Дрова голосно зашкварчали й почали так трiщати, мов там, у печi, хтось лущив
горiхи. По вiкнах, пiдлозi й стелi бiгали рожевi зайчики. В запiчку зацвiрiнькав
цвiркунець, в хату потягло теплом. Стало свiтлiше й веселiше. Великий кiт звiвся
на лежанцi, спочатку вигнувся дугою, а потiм витягся, позiхнув i пiшов на руки
до дячихи. Тут вiн так гарно почав муркотати, що дячисi аж полегшало на душi.
Вона задивилась на вогонь, як вiн переплигував з однiєї деревини на другу. Немов
хтось чiпляв до деревин бiлi, синi, рожевi та жовтi тремтячi краплинки
блискучого шовку. Вона поклала руки на стiл, схилила на них голову, позiхнула
раз-другий та й задрiмала...

Чекав дяка-господаря й Домовик.

Вiн звик, що й дяк також, як сам Домовик, рiдко вiдходив з дому на довгий час.
Та ще домовик любив старого господаря за те, що той завжди був веселий та
говiркий, а коли бував з чогось задоволений, то виспiвував дуже гарно
тонесеньким голоском, мов малий хлопчисько, троїчне - по
тричi вряд. - посмiхався тодi Домовик й почував
вiд того велику приємнiсть. Тепер же йому було сумно...

Дяк Оверко вийшов з дому ще удосвiта до сусiднього села на Храм. Вже давно й
споночiло, по селу вже в багатьох хатах погасили свiтло й повкладалися спати, а
Оверка не було й не було...

Домовик виплигнув на хату й сiв на теплий бовдур. Вiдтiль його приємно обвiвало
легеньким димом березових дров й смачно пахла вечеря. Вiн подивився навколо,
вхопив iскру з димаря, запалив люлечку й виглядав далi.

- подумав Домовик саме в той момент,
як долi, бiля печi, це саме промовила й дячиха Євпраксiя.

Трохи ще посидiв на бовдурi, а потiм притоптав люлечку, щоб часом не впала якась
iскра на солом'яну стрiху. Тодi заглянув у бовдур, чи там справно горить, й
почав злiзати з даху.

Як i всякий порядний домовик вiн довго вагався, чи виходити зi свого двору, чи
нi? Все ще вiн чекав, що ось-ось дяк рипне хвiрткою. А тим часом заглянув до
собачої будки: чи не спить там Бровко? - подивився, чи Вiдьма замкнула хлiв з
коровами; вiдсунув цебер з цямрини, щоб той не впав у колодязь. I з кожною
хвилиною домовик помiчав, як у нього в серцi настає неспокiй за свого господаря.
Тодi вирiшив, що за господарство йому нема чого турбуватись, бо в хатi була
статечна господиня, а в оборi - Бровко, й швиденько вийшов з двору...

Стояв пiзнiй пiдзимок. Нiч була темна, як добрий атрамент. Небо було затягнуте
таким товстим, чорним сукном, що крiзь нього не пробивалося жодного променя
зiрки.

Домовик по-селянському насунув шапку на вуха й швидко подався назустрiч
господарю до великого болота, що було на шляху...

А саме в цей час дяк Оверко, добре уконтентований на Храмовому святi й трошки
пiд чарчиною, вийшов з другого села й пiдходив до болота з протилежного боку.

За селом вискочила поперед нього з-пiд вiльхи маленька, мов темний клубочок,
левадна Хуха. Вона помiтила, що дяк трохи п'яненький, й покотила попередити
Потерчат, щоб тi заздалегiдь розсвiтили свої каганцi. Бо ж тiльки Потерчата
могли показати дяковi Оверковi справжнiй шлях в тiм недобрiм мiсцi. Iнакше вiн -
п'яненький - мiг дуже легко оступитися з дороги й загрузнути в болотi.

А дяк, хитаючись, помалу посувався вперед. Вiн навмисно цюкав цiпком на твердiй
пiдмерзлiй дорозi, щоб почути, де буде м'яке болото. Знiчев'я та щоб було
веселiше, вiн тихенько наспiвував церковної пiсеньки:

- Бла-а-ажен му-у-ж, iже не iдеть на совє-є-т нече-е-сти-вих. Алiлуя, алi...

Раптом дяк урвав спiву, бо побачив, як перед ним блимнув малесенький
зеленкуватий вогник.

- Свят, свят, свят! - скрикнув дяк Оверко, спираючись й протираючи очi. - Чи не
випив я зайвої чарки? Може, допився до зеленого змiя? Не дурно ж у мене перед
очима зеленi вогнi плигають!..

Тим часом далi засвiтився другий вогник, потiм третiй, четвертий, десятий,
двадцятий... То Потерчата розсвiчували свої каганцi й бiгли вперед понад дорогою,
щоб вказати дяковi Оверковi шлях додому. Потерчатка були малесенькi, зовсiм голi,
з великими, блискучими очима й сторчоватими22 синенькими чубиками на голiвках.
Бiгли вони жваво, тiльки ж їхнi маленькi кривi нiжки не могли широко ступати, а
через те вони посувалися вперед дуже повiльно. Тим-то дяковi видавалося, що тi
вогники тихо повзуть понад болотом, коливаються, як зачеплена головою лампадка в
церквi. Вiн ще бачив, як вони то пiдскакували вгору, то поринали в долину. Це
через те, що Потерчата бiгли не рiвним шляхом, а по багновиську й перестрибували
з купини на купину.

Вiд того видовиська дяковi й хмiль увесь вийшов з голови. Поза шкiрою покотив
мороз, неначе хтось посипав йому за комiр холодного шроту. Шапка також полiзла з
голови, дарма що на його блискучiй лисинi було всього тiльки одинадцять
волосинок, якi тепер стали дибом.

- подумав переляканий дяк, як думають усi
люди, коли їм трапиться вночi щось незрозумiле, до чого вони не звикли.

Вiн хитнувся набiк, пiдiбрав поли свого довгого каптана й, не знать чого,
метнувся вiд дороги праворуч. Потерчата враз побачили, що вiн збивається з шляху.
Злякавшися, що дяк може загрузнути в болотi, а тодi вони самi - малосилi - не
зможуть його вiдтiль витягнути, вони збiглися до гурту, а потiм всi посунули до
нього й заступили йому дорогу.

Дяк Оверко зовсiм отетерiв. Не тямлячи себе, вiн метнувся вже лiворуч. Пробiг
кiлька ступнiв i скочив на купину. Купина захиталася в нього пiд ногами, але ж
не дуже, бо в покраю трохи вже була пiдмерзла. Однак вiн сам враз помiтив, що
вже втрапив у багновисько. Повний жаху, спинився вiн на тiй купинi й притаїв дух.
Потерчата помислили, що дяк мiркує, як йому йти далi, й знову побiгли на шлях. А
вiн дивився на вогники й мiзкував:
Тодi почав молитися та хрестити тремтячою рукою ту невидиму силу, що манила його
до себе.

Потерчата не знали, що їм робити. Бiгла хвилина за хвилиною, а дяк все стояв мов
стовп, не рухаючись з мiсця.

Вони знову повернули до нього, поставали навколо й почали спiвати всi разом. Той
їхнiй спiв нагадував шелестiння сухого очерету. Але ж то не очерет, то спiвали
Дитинчата-Потерчата:

Ой, дяче, дяче!
Ти ж сам не бачиш,
Такою пiтьмою
Ступати кудою.
Нас не жахайся,
Нам довiряйся:
Доведем додому
По шляху твердому!..

I знову вони почали посуватись понад болотом, освiчуючи йому правдиву путь.

Однак дяк їх не зрозумiв. Вiн все стояв i трусився, як лист на осицi. Потiм
ущипнув себе за носа, щоб переконатися, що вiн не спить i не марить.

- Ой, ой! - скрикнув вiн голосно, бо таки мiцно ущiпнувся.

Коли ж помiтив, що вогники вiдходять вiд нього все далi та далi, почав
заспокоюватись.

- Нi, нi! Ти мене не одуриш, бiсовське навожденiє! - сказав вiн сам собi. -
Дзуськи! Я - особа духовна, у вiвтарi буваю, а в церквi ж я - свiй чоловiк!.. Ну,
звiсно, лiпше в таку темряву сидiти вдома, як блукати сновидою чи стовбичити
серед болота, мов Дiдько. Отож недурно-таки i в Святому Письмi сказано, що

I, не скiнчивши своєї думки, вiн потихеньку злiз з купини та обережно подався
праворуч. Тепер, кидаючись то в один, то в другий бiк, вiн вже зовсiм згубив в
тiй пiтьмi належний напрям й попростував у самiсiньке болото. Тiльки раз
чавкнула нога в багнi, й вiн полетiв у пiдмерзлу воду сторч головою. Шапка йому
злетiла, гарусовий шарф на шиї розмотався. Дяк почав борсатись, але ж довгi поли
ватяного каптана враз намокли, стали важкi, облипали йому ноги й не пускали
вилiзти з багна. В розпачi вiн почав вичитувати молитов, бо ж з обов'язку вiн
був чоловiк богобоязливий, а потiм, як почув, що загрузає ще дужче, щосили
закричав не своїм голосом:

- Рятуйте! Рятуйте, хто в Бога вipyє! Потопаю в болотi, яко фараон Гонитель!..

Той покрик почув Домовик. Ще здалеку вiн побачив, як в тiм напрямi побiгли
Потерчата з каганцями, й умить зрозумiв, що таке сталося. Мов цап, пострибав вiн
чимдужче по купинах. Потiм пiдскочив до загрузлого в болотi дяка, перевернувся
на стару вербу й простягнув йому просто в руки дебелого сука. Дяк Оверко
вхопився обома руками за той сучок й почав видиратись нагору. Тим часом Домовик
мигнув кiлька разiв другою вiтою Потерчатам, щоб вони швидше погасили свої
вогники. Вiн-бо бачив, що дяк їх дуже злякався.

Потихеньку пiдштовхуючи свого господаря з багна, Домовик вивiв дяка на суходiл.
Тут вiн поставив його лицем в напрямi дороги, витяг з болота шапку, непомiтно
прив'язав її до шарфа й прошепотiв на вухо таким способом, щоб дяк подумав, нiби
то вiн сам так намислив:

- Iди тепер, Оверку, просто й нiчого не бiйся!

Почувши пiд собою твердий ?рунт, мокрий, промерзлий дяк, забувши й про свою
шапку, щосили подався вперед. Швидко вiн помiтив край дороги три тополi, що
стояли перед царинoю села. Далi угледiв на обрiї й бiлу дзвiницю церкви, бiля
якої була його хата.

Тепер вiн зiтхнув з полегшенням. Трохи було йому страшно, що ж скаже дячиха
Євпраксiя, що вiн так забарився та затьопався... Витяг вiн з кишенi мокру
червону хустку, витер з чола холодний пiт. Потiм нюхнув тютюну, чхнув, аж йому
iскри з очей посипались, й пiдступив до своєї хвiртки.

Домовик заскочив наперед й вiдчинив йому ворота. Потiм помiг їх щiльненько
зачинити, а дяка пропустив у хату поперед себе. Тут знову вiн причинив за
господарем дверi, бо той сам забув це зробити: такий вiн був стурбований
пригодою та щасливий, що врятувався вiд бiди.

Домовик також paдiв, що йому вчасно прийшла думка йти рятувати господаря, бо в
тiм малiм болотi не було нi Водяника, нi Русалок, а малi Потерчата не могли б
самi врятувати дяка. Але ж коли дяк Оверко став бiля печi перед свiтлом, то
Домовик не мiг втриматись вiд реготу. Неначе меблi затрiщали, так пролунав його
смiх.

I було чого! Дяк увесь був вимазаний чорним глеєм, по всьому обличчю було
розмазане багно, виглядав вiн, неначе мокра курка, а на самому носi налипла
добра купа бруду, що висiла, мов кишка у iндика.

Домовикiв смiх розбудив дячиху. Вона лупнула очима раз, лупнула вдруге й
пiдскочила, мов опечена.

- Мати Божа Почаївська! Що ж це за Марюка?! - сплеснула вона в долонi. - Амiнь,
амiнь! Розсипся!..

- Не кричи так велегласно, стара! - лагiдним голосом промовив дяк. - Це - не
Марюка, це - я, живий i невредимий раб Божий, дячок Оверкiй! - i вiн скоса
поглянув, чи нема в руках у дячихи якогось деркача, бо добре знав, що нашкодив.

I справдi! В тiй хвилинi вона нагнулася пiд припiчок та й вхопила в руку вiника.

- Ах ти ж такий-сякий, забродо, п'янице! Ось я тобi покажу !
Побачимо, чи будеш ти й тепер ! - закричала вона.

- Укротися, Євпраксiє! - притримав її дяк. - Не гнiвися, не карай, дай слово
промовити... Водила мене нечиста сила, хотiла в болотi втопити!..

Але ж Дячиха не дала йому скiнчити.

- Сам ти - нечиста сила! А водила тебе по болотi горiлка, безбожнику!..
- подумав про себе Домовик.

Але ж йому шкода було й доброго дяка й вiн непомiтно висмикнув з дячишиної руки
вiника. Потiм ще раз гучно засмiявся й стрибнув на теплу лежанку до товстого
кота.

А дяк Оверко, умившись та перебравшись, ще довго-довго розповiдав дячисi
Євпраксiї, як його манила зеленими вогниками нечиста сила, як хотiла втопити в
болотi, та злякалася його щирих молитов...


(c) Василь Королiв-Старий

@темы: Языки, Искусство, Дети, Женщины

---

Дайри в роли Зазеркалья ;)

Наблюдательный Хилый делится своими открытиями.

Выделите мышью нижеприведённые смайлики, уважаемые, и вы увидите их истинную сущность...
(Не для слабонервных)))



-----
Upd: Да! Второй секрет фокуса - Internet Explorer. Скриншот уважаемого mihailvoynov01 даёт некоторое представление, но в динамике зрелище выглядит более ужасающее

@темы: дневники, Анекдоты

---

Распущенно-сказочное

Сегодня аспиранточка пришла с распущенными волосами. Совсем.

- Обруч свой где-то потеряла! - жалуется.
- Если бы среди русалок втречались брюнетки, - говорю, - то с такой причёской я бы принял Вас за русалку.

Оказалось, я был не далёк от истины. Ибо в школьном театре, как рассказала чуть позже моя красавица, она играла роль мавки. Мавка, если кто не в курсе, - это как бы тоже русалка, только лесная)))

Завязалась беседа про сказочных существ. Приятная и познавательная. Но когда из шикарных локонов девушки выглянуло остренькое ушко, впечатлительный Хилый поспешил перевести разговор на другую тему...

-----
Upd: Мавка была главной героиней в сказке «Лесная Песня», которую написала Леся Украинка. (Скачать на русском, в DJV)

Здесь про мавок немного написано
И ещё здесь

-----
Upd2:

Песня: "Русалчин Тиждень"

Песня: "Русалчин Тиждень" (Русальная неделя)
Не шедевр, конечно. Но песня эта связана с одним периодом в моей жизни... В-общим, с приятными воспоминаниями))) До чего порой всё перепутывается в жизни!...

www.youtube.com/watch?v=KuCo5tyOeng

На мене ти навіть не подививсь, (На меня ты даже не посмотрел)
Байдуже пройшов повз дівочу вроду. (Равнодушно прошёл мимо девичьей красоты)
Тепер бережись, мене бережись, (Теперь берегись, меня берегись)
Бо тиждень русалчин надходить. (Потому что русальная неделя наступает)

_ Розпущу свої коси червневої ночі, (Распущу свои косы июньской ночью)
_ Приворотне чар-зілля тобі приготую. (Приворотное чар-зелье тебе приготовлю)
_ Русалки людей до смерті лоскочуть, (Русалки людей до смерти щекочут)
_ А я тебе лиш раз поцілую. (А я тебя лишь раз поцелую)

Я поряд поставлю тонкі дві свічі, (Я рядом поставлю две тонкие свечи)
Дві долі з’єднаю колом вогненним. (Две судьбы соединю кругом огненным)
Ти думати будеш і вдень і вночі (Ты думать будешь и днём и ночью)
Про очі мої зелені. (Про глаза мои зелёные)

_ Розпущу свої коси червневої ночі, (Распущу свои косы июньской ночью)
_ Приворотне чар-зілля тобі приготую. (Приворотное чар-зелье тебе приготовлю)
_ Русалки людей до смерті лоскочуть, (Русалки людей до смерти щекочут)
_ А я тебе лиш раз поцілую. (А я тебя лишь раз поцелую)

(Проигрыш)

Якщо ж ти раптово захочеш колись, (Если ж ты вдруг захочешь когда-нибудь)
Що з нами було все у пам’яті стерти, (Что с нами было всё в памяти стереть)
Тоді бережись, мене бережись, (То берегись, меня берегись)
Тебе зацілую до смерті. (Тебя зацелую до смерти)

_ Розпущу свої коси червневої ночі, (Распущу свои косы июньской ночью)
_ Приворотне чар-зілля тобі приготую. (Приворотное чар-зелье тебе приготовлю)
_ Русалки людей до смерті лоскочуть, (Русалки людей до смерти щекочут)
_ А я тебе на смерть зацілую. (А я тебя до смерти зацелую)

_ Розпущу свої коси червневої ночі, (Распущу свои косы июньской ночью)
_ Приворотне чар-зілля тобі приготую. (Приворотное чар-зелье тебе приготовлю)
_ Русалки людей до смерті лоскочуть, (Русалки людей до смерти щекочут)
_ А я тебе на смерть зацілую... (А я тебя до смерти зацелую...)

(c)
Поёт Ирина Шинкарук
(Перевод Хилого)))

@темы: Аспиранточка, Лесная, Песни

---

Слова...

Страдания делают человека святым. Но безнадёжно портят характер...

@темы: Афоризьмы, Жизненное, Философия

---

И снова о ней )))

В прошлую пятницу много общался с аспиранточкой.

Она ведь у нас ещё на полставки работает. Подкидываем разные задания. Как раз принимал одну такую работу.

Умница и прилежница! Старательно сделала, толково рассказала...

А я любовался смотрел на неё, и никак не мог определиться - то ли с макияжем постаралась, то ли мне умные женщины особенно прекрасными кажутся?

@темы: Аспиранточка, Женщины

---

Тысяча имён для Мурки или Животно-лингвистическое)))

К нашей кошке каких только обращений не услышишь! Одно ласковей другого)))
- Мурка!
- Лурка!
- У-у-у-зверюга!
- Мурчелла!
- Три кила пушистой нежности...
- Засранка ушастая!
- Мэри Ли!
- Котёночек!
- Мурчандайзер!
- ...

@темы: Афоризьмы, Языки, Четвероногие

---

Деньги - макияж мужчин (с) или "Финансовая нежность"

Интересно, кто автор этого текста? )))

Финансовая нежность

Финансовая нежность

Как много яркого, чистого удовольствия в том, когда мужчина дает тебе деньги. Просто деньги. Сами деньги. Именно деньги. Не цветы, не подарки, не развлечения, не драгоценности, а собственно деньги. В этом столько затаенной сдержанной нежности.
Как мало мужчин, которые могут спокойно, без напряжения, искренне дать женщине деньги. Просто деньги. Именно деньги. Сами деньги. Дать открыто, свободно, не стесняясь, по собственной инициативе, не напрягаясь и не испытывая дискомфорта. Только очень сильный и невероятно сексуально привлекательный мужчина способен на это.
Обычные мужчины безнадежно впадают в паттерн мифа о бескорыстных отношениях и начинают волноваться, общаются с ними девушки «за деньги» или «от души». В принципе, это все равно, что волноваться на тему – она со мной, потому что ей нравится мое молодое крепкое тело или она ценит мою бессмертную душу.
Деньги мужчины – это и его тело, и его душа. Что может быть более выразительно мужественного, чем просто дать своей женщине денег. Или просто женщине, что была с тобой.
Дать денег не за что-то и не на что-то, а просто от души передать небольшую частичку себя.
Легче найти гениального любовника, чем мужчину, который может спокойно и красиво дать женщине деньги.
Какой бы ни была сумма, которой тебя одарил возлюбленный, - совсем камерной или довольно значительной, тратить эти деньги – отдельное утонченное удовольствие.
Деньги от твоего мужчины – это нечто большее, нечто особенное, чем просто твои обычные деньги. Конечно, каждая из нас уже давно может обеспечить себя, своих детей, своих близких и половину петроградского района всем необходимым. Также, как каждая из нас может открыть дверь самостоятельно, надеть пальто, расплатиться в ресторане, съездить на охоту, слетать в космос, построить бизнес, поработать в правительстве. Деньги твоего мужчины – это особый вид галантности, последнее оставшееся подтверждение нашей женственности. Любимый мужчина давал мне деньги всегда, при каждой встрече. Это было так неожиданно и чудесно, что я даже не могла его толком поблагодарить. Я просто замирала от счастья, также как затихала во время кульминации наслаждения в минуты близости. Он давал деньги так просто и спокойно, как целовал на прощанье.
Давать женщине деньги – это самая интимная и утонченная сексуальная ласка, так много энергии в ней заложено. И также как многие интимные сексуальные ласки, в большинстве случаев они осуществляются абсолютно бездарно. С затаенной брезгливостью, насильственным старанием, идиотической гордостью, грязноватой невежливостью, нервозной закомплексованностью…
Мужчин, у которых можно взять деньги, еще меньше, чем тех, кто может женщине денег дать.
Взять деньги у мужчины – большая душевная щедрость со стороны женщины. Это значит отказаться от всех обид и обязательств. Это значит ценить только то, что есть здесь и сейчас. Деньги вашего мужчины – это нежное послевкусие встречи с ним.
В любви нет гарантий. Мы никогда не знаем, когда нам откроется вход в волшебное измерение и когда мы будем изгнаны из рая. Любить и чувствовать здесь и сейчас, без предварительного бронирования и стратегических обещаний, очень сложно. Переживание нутряное и острое, от него трудно отказаться. Каждый раз ты знаешь, что оно может не повториться больше никогда. Любовь и нежность существуют только в present сontinious. Любви и нежности не бывает в рассрочку или по графику.
Деньги твоего мужчины – это изысканная уловка цивилизации чуть-чуть задержать мгновения вашей близости, о которой не расскажешь словами. Деньги твоего мужчины – это и есть материальное воплощение дарованной им нежности и удовольствия. Деньги твоего мужчины – это подаренная им энергия.
Деньги твоего мужчины можно смаковать, предвкушать, беречь, остро ощущать, чувствовать их по-разному, любить, испытывать к ним симпатию. Когда мужчина дает деньги женщине он делает жертвоприношение на алтарь красоты. Когда женщина тратит деньги своего мужчины – она создает ему эгрегор славы и неуязвимости. Когда мужчина оставляет свою женщину без денег – он теряет свое достоинство и попадает в зону опасности.

Феномен финансовой нежности у нас совсем не известен. В этом отношении мы – варвары.
(с)

UPD: Интересно, кто автор этого текста? )))
Уже знаю - (c) olga-ilinskaya

@темы: Бизнес, Искусство, Женщины, Философия

---

Парольноглючное

В который уже раз пытаюсь зайти на Дайри по паролю от банковского сайта!
(Ох, подозреваю, тема денег будет здесь частенько проскакивать... некоторое время))

@темы: Бизнес, дневники

---

Добро пожаловать!

А у меня гостья)))
Приветствую Вас, уважаемая  Himitsu-nya!

Располагайтесь!
Очень рад. Но любопытсво, конечно, распирает... Что Вас сюда привело?

@темы: Читатели

---

Пятнично-вспоминательное

Прошлая неделя выдалась какая-то захлопотанная.

Хотя, началась неплохо - аспиранточка моя пришла в понедельник с завитыми волосами. "Просто так, захотелось", - объяснила причину. А мне за всю неделю даже пообщаться с ней толком не удалось. Только к вечеру пятницы попустило...

Мы пили чай и беседовали. Разговор зашёл о виноделии и благородных напитках. (И о шампанском тоже, ага))) Обсудили вкусы, поделились знаниями в области. Я парочку анекдотов, в меру приличных, запустил... В-общем, неделю реабилитировали)))

Когда рабочий день закончился, даже исхитрился подать ей курточку. А то она всё норовит улизнуть. Смущается девушка... (Кстати, этот смайлик так похож на неё! особенно, когда волосы заколочками прихватит)))

@темы: Аспиранточка, Жизненное, Позитив

---

Восхищённо-гордое)))

Вот с какими людьми я @общаюсь!

Красивущая Фрея (с)
aka [J]Бакыт[/J]

@темы: дневники, Искусство, Красивое, Женщины, Люди, Фото

---

Мудрость текстового редактора)))

Word предлагает слово мобилка заменить на могилка
Или морилка

@темы: Афоризьмы, Лирика

---

Сказка "Про Молодого Человека, которому предстояло встречать Новый Год одному"

Сори, уважаемые - самоцитата.

Пишет  Hily:

15.11.2008 в 02:27

осенняя вишня
Не грустите, уважаемая. Хотите, расскажу Вам на ночь сказочку? "Про Молодого Человека, которому предстояло встречать Новый Год одному?" С хорошим финалом

Букв очень много! Но все - добрые)))

Жил да был добрый молодец. Ну, ладно - молодой человек))) Для краткости - МЧ.
Вот покинул он отчий дом, и уехал далеко-далеко. В другой город. Учиться. В хорошем ВУЗе. И окончил МЧ тот институт с отличием, и поступил в аспирантуру. И всё бы ничего, но разлетелись верные друзья-однокашники кто куда. И почти не осталось знакомых в этом городе, оказавшимся вдруг таким чужим... Первый Новый Год перекантовался он в студенческой общаге. Среди младшекурсников кое-кто его знал. А на следующий... По всему выходило, что встречать этот радостный праздник предстоит ему в одиночку...
И вот наступило пасмурное 31-е декабря. Бродит наш МЧ по хмурым улицам, покупает сам себе мандарины. Не хочется возвращаться в общежитие аспирантов (откуда новые друзья тоже все поразъехались, на праздник), а деваться некуда. И заходит он в вестибюль, и идёт по привычке к ячейкам почтовым. А там... будто в сказке - письмо! А в письме - и кто сказал, что чудес в жизни не бывает? - невероятное известие!
Оставим на минуточку нашего героя, пусть порадуется, он заслужил. А сами перенесёмся лет на семь назад, в прошлое...
...И училась в том же городе, в том же ВУЗе, и - не поверите! - в одной группе с МЧ одна Весёлая Девушка. Назовём её, для красоты, ВД. Впрочем, то была совсем не сказка. Так, присказка. А для нашего героя и вовсе - драма. Потому что дружила ВД с другим добрым молодцем, которого МЧ своим другом считал, а потому ни на что не претендовал. Впрочем, когда учеба закончилась, разлетелась та парочка в разные стороны...
...Так вот, письмо это судьбоносное от той девушки было. Что, мол, тут она, из своей стороны проездом, в гостях у подруги местной. И праздник отмечать у неё же будет. И что собирается там небольшая, но хорошая компания. И, самое главное, его, МЧ нашего взгрустнувшего, там тоже ждут, и очень даже приглашают.
И возрадовался МЧ! И кинулся к телефону-автомату (ибо не было ещё мобилок в те сказочные времена) И спрашивал бодрым голосом, что прихватить к столу праздничному? Яств каких заморских, али отечественных? И отвечали ему девицы-подружки, что кушаний у них и так предостаточно, а вот с выпивкой - полный пролёт. А какой же это Новый Год, да без шампанского?
И воодушевился добрый молодец! В лепёшку решил расшибиться, а достать милым барышням пития достойного. Не с пустыми руками в гости пожаловать.
Скоро сказка сказывается, да не скоро выпивка находится. Особенно - в разгар антиалкогольной кампании на державном уровне. Наш герой и раньше не особо знал-ведал магазины "тематические". А тут выяснилось, что их в округе, как по щучьему велению, позакрывали все нафиг!
Но, не забывайте, уважаемые, что сказка наша добрая! И мир не без хороших людей. Нашлись человеки сведущие, указали МЧ, в какую сторону путь держать. Оседлал он коня быстроногого трамвай скороколёсный, и примчался в место заветное, и отстоял очередь немалую, и накупил всяких вин заморских. А главное - шампанского! Да не простого, а золотого! В фирменной коробке-упаковке, ага! Сам такого раньше не видывал. Ну, не чудо ли? )))
И явился по адресу в срок, аки Сивка-Бурка, и порадовал честную компанию сказочно. Ещё бы! Те уже с тоски шипучку какую-то варганили, лишь бы с газом была... Ибо, какой же это Новый Год, да без шампанского?...
...И встретил там МЧ свою ВД, которая краше прежнего стала. И "познакомились" они заново, будто прошлых лет и не бывало))) И не могли друг на дружку насмотреться-нарадоваться. Наговориться... И на следующий день снова встретились, и бродили вдвоём по городу заснеженному. По такому красивому. По ИХ городу. И не замечали мороза лютого, согреваясь жаром сердец своих...
...И поженились они в этом же, наступившем волшебном году. Только осенью. И стали жить-поживать. Добра и деток чудесных наживать...
Вот и сказке конец. Кто сюжету порадовался - молодец
А ценность главная сказки нашей, что не сказка она вовсе, а самая, что ни есть, быль и реальная из жизни история)))

Я желаю Вам сказочного Нового Года, уважаемая осенняя вишня!


URL комментария

@темы: Сказки, Лирика, Позитив, Я, Город

---

Мерси боку!

Французский аукцион снова прислал письмо.

Читал с удовольствием
Понял, правда, только последнюю фразу: "Merci beaucoup pour vos affaires!"
Особенно первые два слова)))
Ужас! На четыре звука - восемь букв
боку - beaucoup
КПД - ровно 50%

Чем ближе знакомлюсь с французским, тем терпимее становлюсь к английскому (я)



 

@темы: Языки, Бизнес

---

Дочегодошёлпрогрессное

Припоминаю выступление одного юмориста, ещё в советские времена...
"... Подходит ко мне на выставке японец, показывает зажатый кулак, хитро улыбается и спрашивает:
- Сто у меня там?
Ну, думаю, от них чего угодно ждать можно. Эх, была - не была! Говорю:
- Телевизор!
Улыбается умелец узкоглазый:
- Правильно! А сколько стука?..."
(c) )))

Так вот. За сегодня я продал два телевизора. Точнее - usb-тюнера, DVB-T стандарта. Каждый - размером с флешку...
Таких в кулак штук пять впихнуть можно

@темы: Бизнес, Анекдоты, Для памяти, Женщины, Фото

---

Про доллар или Нет худа без добра.

Шараханье курса доллара - зрелище тоскливое.
Особенно для тех, кто с торговлей связан.
Тем более - заграничными товарами.

Но во всём можно углядеть плюсы.
Есть у меня партнеры, которым я оставляю на реализацию кое-какие штучки. Но почему-то очень медленно они у них продаются. Почему я продолжаю с ними сотрудничать? Это отдельная тема, для другого раза... А в результате некоторые блочки лежат у них по году, а то и по два, пока продадутся.

Так вот. В среднем, они радуют меня деньгами за проданый товар примерно раз в месяц. А вчера рассчитались сразу за пять единиц! А всё потому, что у всех цены поднялись, а у них нет - я им за гривны сдавал)))

@темы: Бизнес, Для памяти, Жизненное